— Розумно! А скарб… Не для нас він призначався, не нам і відкопувати! — нарешті подала голос мама. — Може, якийсь Дашківський у якійсь Франції таки віднайдеться, хай сам і клопочеться тим багатством!
— Чужому він щастя не принесе, — радо підхопила Софійка. — Мені Дмитрик розказував десятки історій, коли успішні шукачі скарбів, серед них і «колеги» його тата, розплачувались за скарби здоров’ям, а то й життям!
— Так, після того, як Борис Мозолевський знайшов знамениту Пектораль, він також прожив недовго… — протягнув Пустельник.
— Гм, це як дивитись: здається, не менше двох десятків… Дай, Боже, мені й без зачарованих скарбів ще стільки протягнути!
— Тату! Знов ти за свій чорний гумор! Ви усі в мене маєте жити до ста, не менше, зрозуміли?
— Домовились! — припечатав долонею по скатерці тато.
Все, здається, тривожну для Софійки розмову нарешті вичерпано. Можна поділитися власними турботами.
— Ви краще скажіть, дядечку, що то за картина в нашій галереї? «Удома» називається? Хто такий Юлій Мокренко?
— Тільки й знаю, що Юлій Мокренко — родом з Вишнополя, — здвигнув плечима Пустельник. — Нібито цікавий художник-модерніст.
— А той намальований дворик із мальвами, об які я пальця замурзала — він ще десь зберігся у Вишнополі?
— Мальви точно перецвіли! — пожартував тато.
Але Пустельника зацікавило інше:
— Замурзала кажеш?
— Ні, ну… Так, тернула трохи… Мені здалось, що за мальвами хвіртка, мимоволі хотілося їх розсунути… Але рука легко відмилась, а на картині, повірте, ні слідочка не зосталось!
— Як могла фарба, нанесена більше ста років тому, залишити слід?!!
А й справді! Про це Софійка і не подумала! Торкнулася ж зовсім легенько!
— Ти певна, що то була саме фарба? — не вірив дядько Сергій.
— Ходімте разом — переконаєтесь!
4. Конвалія і каналізація
Цього вечора на побачення з Фадійчуком Софійка вирядилася з цілим почтом. Тато на роботі затримався, мама поїхала в Половинчик допомогти бабусі й дідусеві з городом, тож дівчинка лишилась із братиком Ростиком. З ним довелось і до хлопця йти, куди ж дінешся. І — з пухнастою кицькою Чорнобілкою: її ще кошеням Софійці подарував саме Сашко, тож це, можна сказати, їхня спільна вихованка. І Ростик, і кицька неповнолітні: першому рік плюс три місяці, другій за тиждень гряде річний ювілей. Обоє страшенно гарнюні: братик вабить світлими розумними очиськами й кумедним лепетанням, а кішечка останнім часом дуже вилюдніла (мабуть, правильніше сказати — викітніла), з підлітка перетворилась на пишну красуню. І, нарешті, обоє страшенно влізливі: що Ростик поривається на всі боки досліджувати світ і тягне його до рота, що Чорнобілка полює за комашнею та час від часу гризе травичку.
— Ти тільки глянь, Сашку, — не втомлювалась хвалити кицуню, — Хвостик ще більше розпушився! А як кокетливо навчилась ним кермувати! Туди-сюди, туди-сюди! Ну, не йде — павою пливе!
— Ти… Ти теж гарнієш і гарнієш! — ніяково пробубонів свіжозліпленого комплімента хлоп’як.
Умент щоки обом залило червоною хвилею. Хоч би не помітив Софійчиної зморшки на лобі, а то зразу б розчарувався! І не станеш тут пояснювати, що правильно треба «гарнішаєш», а не «гарнієш»!..
Аби приховати сум'яття, навперебій кинулись зупиняти Ростика, який умудрився вхопити Чорнобілку за розхваленого пишного хвоста, проте кішка граційно випурхнула з дитячих обіймів.
— Дай-дай! — хлоп’я розпачливо простягує рученята за втікачкою.
— Заспокойся, киця не їстівна! — спіймала братика і всадила у візочок. — Сашку, в тебе нема чим його забавити?
— Нема! — хлоп’як підозріло швидко перегородив Ростикові шлях до своєї правої кишені (у якій, мабуть, дещо було).
Витерла малому рученята мокрою серветкою і дала шматок яблука.
— Декілька хвилин спокою забезпечено!
Сашко мовчав. Наче збирався і не зважувався щось сказати. Дивно: мовби й не було того поцілунку, яким вона віддячила йому за дарунок на день народження. Обоє мовби злякались, і повернулись до звичайної колишньої дружби. І це добре, бо Софійка зовсім у собі заплуталась. Коли хлопця поруч нема, думки про нього щонайніжніші. Коли ж він, звичний і звичайний, ось крокує поруч, вона ловить себе на тому, що анічогісінько до нього не почуває. Гаразд, їй приємно раз-пораз ловити на собі його полохливий захоплений погляд, але… Але не певна, що може віддячити йому тим самим…
Раптом збоку щось пирснуло сміхом. Це з бічної вулички просто на них ледь не вискочили Вад і Завадчучка. Ірка, загальмувавши, різко повернулась до Кулаківського, чим мало не збила його з ніг. Щось ховаючи під куртками, вони поспішили назад у вуличку й дуже швидко зникли в її лабіринті.
Навіть не встигли бовкнути чогось у’їдливенького на Софійчину й Сашкову адресу!
— Як розумію, це той твій знаменитий Кулаківський? — лукавенько зиркнув на Софійку Фадійчук.
— За «твій» дехто зараз дістане справжнього кулака! — так само жартівливо пригрозила хлопцеві.
— З задоволенням, тільки цур — бити не в праву кишеню!
— Гаразд, праву залишу на розтерзання Ростикові! Зазирнувши у візочок, розсміялись: малий заснув! Зробилося легко й спокійно. Нарешті можна поділитись придибенціями зі сном у шафі та картиною.
— …Ну, до фарби нам з тобою діла немає, — вислухавши, діловито міркував Сашко. — Реєстр… Реставровували там вони її чи якість така — їхній клопіт. А от розшукати цей будинок або хоч місце від нього…
Як завжди, вгадав Софійчині думки!
— Неодмінно знайдемо! Але спочатку маєш побачити саму картину! Пустельник обіцяв навідатись до галереї зі мною завтра о шістнадцятій. Приєднуйся!
— Завтра?.. Ні, о шістнадцятій не зможу! У шефа на роботі якраз почався сезон, а я ще напросився підробляти на будівництві його нового офісу!
— Вічно ти шукаєш мороки на свою голову! Назбирав тої роботи, як собака бліх! Хоч би до літа дотерпів! Школа ж!
Слово «школа» завжди діяло на Сашка, як… Мабуть, як блохи на згаданого сердешного пса. Проте сьогодні він був на диво стриманий і якийсь наче винуватий:
— Улітку само собою! Та й хто це захоче ждати? І чого, питається, ждати? Поки мені мої «п’ятірки» у табель виставлять? Однак «дванадцятий» лише з фізкультури та малювання. Знаю-знаю: всіх грошей не заробиш. Але я ж іще тут… Затіяв удома зробити нормальне опалення й каналізацію. Щоб жити — з усіма вигодами. Дозволи-довідки вже зібрав.
— Ти-и-и??? — Софійка добре пам’ятала Сашкову квартирку-напівпідвальчик. Над тією квартиркою в старезному будинку мешкала торік і її родина. Поки не перебрались у нову трикімнатку, придбану в кредит. Стіни в колишньому домі з’їв грибок, підлогу поточили шашлі, опалення пічне, а труби — такі безнадійно гнилі й іржаві (може, і через те, що Софійка якось не закрутила крана й залила Фадійчуків), що перемонтувати їх міг наважитись тільки дуже самовпевнений тип, або, як мовить Кулаківський, повний пінгвін!
— Щось я сам, для чогось — майстрів найму! — трохи аж образився за недовіру Сашко. — Скільки можна дивитись, як мама щоразу мучиться з пранням, як сестри морочаться з купанням?.. Як узимку всі по черзі трусимо сажу, коли поруч газопровід! Як-не-як, а я єдиний чоловік у сім’ї.
— Та я що? Я ж нічого! — засоромилась дівчинка (Боже, коли він навчився так переконливо промовляти?). — А до картини… Можна сходити й пізніше, музей закривають о шостій!
— Можна, але… Я з шостої працюю вдома… — винувато похнюпився Сашко. — Канави копаю…
Ну що тут скажеш? Софійка тільки зітхнула.
— Думаєш, мені приємно, що через той ремонт… Але вже легше, що хоч розказав тобі, бо не знав, як і підступити!.. Не хотів завалювати тебе своїми проблемами…
Софійка знову зітхнула.