— Маякну, звісно.
— Що ж, пора мені, мабуть… — невпевнено підвівся з крісла.
— Зараз я запакую портрета…
І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр-р-ряб! Шкр-р-ряб! Хрусь-хрусь-хрусь…
— Чуєш? — прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. — Останнім часом так часто… Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?
Сашко уважно прислухався:
— Кажеш, часто?
— Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню…
— Кажеш, вечорами? — замислено насупився Фадійчук.
— Ну, коли всі збираються… Що? Ти щось підозрюєш?
— З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.
— Господи, скажи, не муч!
— Спокійно, Софійко, спокійно! — він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. — Тс-с-с! В такій делікатній справі шуму не треба!
— А що? Що треба?
— Завтра побачиш! — лагідно-таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало… Наче… Наче поцілував!.. — А зараз… Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!
Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь… Дорослий… І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а — он як витягнувся, підріс! Наче… Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!
Надто ж якщо цей ранок суботній…
41. Ще два кроки — чи три?
Операція «Купівля блокнота» пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар — у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Вишнополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:
— А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! — простягла дідові листівки.
— Га? — сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.
— Де взяла? — господар явно зацікавився.
— Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами…
Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.
— І є ще вони у вас, ті речі? — на радощах за свою глухоту забув.
— Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться… Але викидати шкода!
— То продайте!
— Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?
— Мені продай! — горіли дідові очі.
— Вам? Але ж у вас навіть на хліб…
— Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше…
Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше — то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.
— А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? — засумнівалась товаришка.
— Сто процентів! Там такі люди, що аж-аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!
Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністарцію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.
Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.
— …Запасти на дно? — Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. — Як засвітились? Хто ж це злив інформацію? Оттак проколотись?!…Музейники підставили?…Сюди приїдуть?…Телебачення? Та ну!
Софійка з Лесею перезирнулись. Добре, що магнітофончик увімкнуто!
— Та ні з ким я тут не плутаюсь! Школярі трохи шефствують, хліба принесуть там, води… Мої гроші — це мій клопіт, хочу — на хліб, а хочу — в банк!…Та без проблем! Ха, тут така конспірація, що вам не снилось! Навіть сусіди не здогадуються! Мене по місту кілька душ знає, і то свої… Ну добре, зрозумів!…Буде зроблено!…Як скажете! Слухаюсь! Ну все, до зв’язку!
Григорій Борисович засмутився, навіть на хвилю забув про гостей. Потім стурбовано й трохи роздратовано вказав на двері:
— Пробачайте, дівчата, в мене тут виникли проблеми… Словом, поки що не ходіть. Десь улітку навідайтесь, добалакаєм про ваші цінності.
— Щось трапилось? — зіграла співчуття Софійка.
Але з Кваші теж був добрий актор, бо він зненацька повернувся до звичної ролі:
— Га?
— Тоді до побачення! — першою потюпала до виходу Леся.
— Га? А, ну да! — Григорій Борисович тремтячою рукою намацав палицю і покульгав услід.
Щойно опинились на вулиці, за спинами почули скрегіт замка. Конспірується!
— Й-й-йес! — заверещали і застрибали, коли від будиночка їх відділяла безпечна відстань.
Почули й записали навіть більше, ніж сподівались! Буде чим звітуватись Пустельникові!
— Дякую, Лесю! — сердечно сказала, прощаючись на звичному перехресті.
— Скажи, Софійко, а він на мене хоч трохи, той… Поглядав?
— Він на обох поглядав! Ока з нас не спускав, щоб його часом не грабонули! А про те, що ми його на мушку взяли, не здогадався!
— Та я… Я не про Квашу… — Радзивілка соромливо колупнула землю носаком черевичка.
— А про кого? — не зрозуміла Софійка.
— Ну, про того… ашника, що Кулаківського…
— А-а-а! Про Альбабаріна? — ляснула себе по нездогадливому чолі. — Чи на тебе поглядав? Гм… Мабуть же, поглядав! Тобто, поглядав би. Коли б не мусив Кулаківського виховувати!
І, щоб відволікти Лесю від сумних думок «поглядав — не поглядав», розказала пригоду з Вадимовою травкою. По секрету, звісно: тільки як подрузі. Лесю пригода вразила. Захопившись Альбабаріновим подвигом, вона рушила додому щаслива.
Софія печально дивилась їй услід. Здається, це ще одна риса, яка їх поєднує: глибоке, високе й нерозділене кохання.
Тепер бігом до Калинина. Диктофон — ввімкнути. Гроші — віддати. Товар — узяти. Товар, себто портрет, вийшов пречудовий! Точнісінько як оригінал!
Не відрізниш! — Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.
— Ображаєш, друже! — вдоволено примружився майстер. — Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона — з другого! Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.
— Слухайте, але ж і ви — геній! — Софійка промовляла це абсолютно щиро.
— Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! — з гідністю погодився. — Зате продати можна! — зареготав.
— І автограф один в один! — згадка про гроші повернула Софійку до «слідчого експерименту». — А власний автограф черкнете?
— Чого не зробиш для такої красуні! — Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.
— Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? — ого, двієчник Сашко робить успіхи!
— Хоч і самого Шишка! — розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.
І тут уже Сашко — чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у «яблучко»:
— Ви маєте на увазі Шишкіна?
— І Шишкіна теж! — багатозначно реготнув бородань.
Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.