— Я-а-а-ак? Усі про це знали і не покарали? — не розуміла Софійка.
— Боялись його всю дорогу… Бандит — він і є бандит, чи олігархами найнятий, чи чекістами! Система, діти, була за нього… Він їй послужив, вона йому… Сподівався, мабуть, більшої віддяки від компартії, квартирки якої в місті. Бо навряд чи затишно йому було вікувати, де всі тебе знають і басом дивляться. Але пенсію почесного пенсіонера отримував до останнього дня! Вина і кара — це який суд вирішує…
Помовчали.
— А до Праксі Яковенко вам отудою. Повернете наліво, а там людей спитаєте!
Бабця сиділа на лавочці у дворі, обривала довгі білі паростки торішньої картоплі та грілась на сонечку. Пам’ять її не підводила, бо вона радо сприйняла гостей і залюбки поринула в спогади:
— О, панія дуже добра була, і рідня її теж! Колись тут лиш хутірець малий був, ним володів пан Левко.
Потім відписав цей хутірець своєму синові. А вже син Олександер Щербанівський подарував його своїй молодій жінці Вікторії. За Вікторії хутір швидко розрісся в село, найменували його на паніну честь, а саму Вікторію прозивали Хазяйкою. Ой, Олександер так любив її, все до неї серденько та серденько! Але ж і панія страх яка гарна була! Баба мої розказували, що в неї геть такі папірчики червоненькі в шкатулочці лежали: потре ними щічки — і рум’янці має! І радила завше моїй бабі — ну тоді вона ще дівчуком була: «Не хмур лобика, не криви губки: щоб зморщок не було!»
Далі йшов не менш цікавий перелік страв, які пеклись-варились у панії, про корсети і штанці з баєчки, які почали шити в селі за панії. Дівчата слухали, пороззявлявши роти (не дуже сильно, щоб зморшки не з’явились), але Фадійчук не витримав:
— А картини якісь у неї були?
— Ой, було їх сила-силенна! В головній кімнаті висіли портрети їхніх дідів-прадідів у тяжких золочених рамах. Усі чистісінько попідписувані, хто кому яка рідня. А в хазяїновім кабінеті на стінах — всякі козацькі грамоти, поскрутювані в дудочки гетьманські листи, козацька й турецька зброя, порохівниці, чубуки… Ну, і пам’ятники всякі! Панія сама їх тримала в порядку-чистоті, вона ніякої роботи не цуралась. А мою бабу, тоді ще дівку, геть понавчала, хто яку картину змалював і що яка скульптура означає! Баба все чистісінько знали, геть і голих статуй не встидались, казали, що то якась там Венерка чи то Цицея!..
— Цирцея! — поспішила виправити Софійка і залилась рум’янцем. Соромно було й від того, що сама Венерн від Цирцеі таки ж не відрізнила б і що сприймала іх на екскурсії в галереї зовсім не як об’єкти мистецтва!
— Ну-ну, вона! І по-польськи мої баба навчились од пані, й по-хранцузькому! Мої мама казали, що баба, поки бачили, часто сідали на ослінчику та й читали якісь хранзузькі романи! Все ото в них двір у квітках, а хата — у хвікусах, у тюлях! Баба й мене пробували вчити, але нам у школі наказали, що теперки ні отчинашу, ні буржуйських витребеньок уже ніхто не визнає! А як почалась репресація, то баба й самі вмовкли. Бо стали на них поглядати як на панську кістку. То ми вже росли як нормальні совєцькі діти, без картин і скульптур!
— А книжки ті французькі від баби зостались?
— Усе чистісінько в голодовку поспродували! Навіть золотого хрестика і годинника, які панія на весілля їм подарувала, на пуд жита виміняли!
Софійка згадала реліквію маминого роду: коралове намисто, яке в голод насилу вберегли. Утім, то окрема історія.
— …А те, що зосталось, уже ми на розпал пустили.
— А як її діти звались?
— Троє було! Двоє навідувались рідко, то баба про них якось і не дуже розказували. Вже й не повню, як звались. А про Левка багато наслухалась! Дуже казали, хороший був панич, найчастіше у Вікторівку наїжджав. І школу будувати помагав, і церкву, і лікарню! А на празники всіх сільських діток любив скликати в маєток на гостину, частував їх там ласощами і роздавав книжечки та інші гостинці!
— Але ж ви казали, що Левко — це ще попередній власник!
— Правильно! Той Левко — його дід, а це — молодий панич. Онук, названий на дідову честь!
— Точно Левко, не Юліан? — сумнівалась Софійка.
За її гіпотезою, діти Щербанівських мали імена Кирило, Софія і Юліан! — А всиновлених у них не було?
— Не було! А що Левко — це як зараз повню! До людей привітний, а вже що славний, що розумний, в окулярах! Тільки біда, казали баба, що женився потім, після революції вже, на якісь такій Горгоні, що хай Бог милує!
Так-так, неспроста в кінці Софійчиного сну Хазяйка просила пробачити її невістку! Видно, було за що пробачати!
— А які смаколики пекти понавчала панія сільських молодиць! — повернулась Пракся до своєї улюбленої теми. — І варення всякі, і коклети! А капусту вміла так смачно квасити, що по цей день тільки по її робимо! До весни стоїть, як новенька! Ніде такої не знайдете!
— От якби покушати, — облизалась Віта.
— Чого ж ні? Погріб відчиняний. Візьми оно кварточку біля колонки, спустись та й набери! Якраз нову діжечку почали, бо ми тих діжок багатенько наквасюєм!
А через дві хвилини Віта кулею вилетіла з льоху. Не кричала, тільки перелякано зіпала ротом. І про зморшки забула!
— Ти чого? — здивувались і діти, і Пракся.
Віта мовчки показувала на льох, поки нарешті спромоглась на слово:
— Там… Голова… На діжці… Людська!
Перш ніж щось уторопати, Софійка встигла завважити, яким несусвітнім переляком пересмикнулось Фадійчукове обличчя.
— Що ти верзеш? — Яковенчиха намагалась дістати свої палиці, зіп’ястись на ноги, аби зазирнути в погріб. — Відколи дочка винесла звідти мішок бараболі і я її перебираю, ніхто туди не потикався!
— Го… голова! — тремтіла леськівчанка.
Софійка вже придумувала, як чемно і якнайшвидше чкурнути подалі від цього непевного місця, коли Сашко оговтався (чи, може, його переляк лиш примарився?) і дістав мініатюрного кишенькового ліхтарика:
— Мабуть, ти, Ві-ку-ку, щось наплутала? Піду перевірю!
— Зажди, може, спершу міліцію? — вчепилась йому за рукав Софія.
— От перевірю, тоді й міліцію! — уже зовсім рішуче заявив хлоп’як.
— Я з тобою!
— Ага! А міліцію в разі чого хто викличе?
Баба вже сперлась на палиці і вслід Сашкові зазирала в чорний хід льоху:
— Нічо не збагну! Це ж уже, слава Богу, не тридцять третій! Тоді в нашої сусідки в погребі жіночу голову знайшли. І руку. Вияснилось, що сусідка людей вбивала і їла!
Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!
А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках…. голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.
— Венера? — Софійчиному здивуванню немає меж.
— А-а-а, то ви про це! — розсміялась баба. — Я собі й не туди, що в льоху на діжці замість Гніту шматок пам’ятника панського! Притаскав син якось додому це добро, то чого має пропадати?
Тепер Софійці було страшно зовсім по-іншому. Де межа людської убогості? Як у тих, що міняють людей на псів чи виганяють джипами-пістолетами зі свого лісу, так і в тих, що ламають шедеври і накривають ними капусту?
46. Хід-пастка
Але зворотний шлях повернув Софійці мрійливий настрій. Навіть з пеньками на узбіччях, дорога, оздоблена зеленими хвилястими полями, така гарна, що йшов би собі та йшов!
— Підвезти? — догнав і зупинився охайненький старий автомобільчик. Здається, марки «Запорожець», чи запор, як Вадим такі називає.
— Було б непогано! — за всіх відповів Сашко.
— Хочете — їдьте, а я маю пройтись, помилуватись і подумати! Дорогу знаю, останній автобус на Вишнопіль пізно увечері. Куди спішити?
— То сідаєте чи ні? — привітно поцікавився кругловидий водій.
— Гайда! — кивнула Ві-ку-ку, яка досі не отямилась після пригоди з погребом.
— Якщо Софійка пішки, то й ми теж! — сказав Фадійчук.