— Та вже ж.
Ще чогось не йшла, виляла хвостом. Нарешті зважилась:
— Ну, а той красунчик, що тут шастав учора…
— Мій дядько Сергій, Сніжанин чоловік. Для тебе Сергій Якович Кавун!
— Та зрозуміла, не дурна! Хочу лише спитати: коли я тут учора така гарна лежала, він…
— Він навіть поміг тебе покласти!
— У-у-у! І він бачив, коли я…
— Ні, він тоді чемно виходив з кімнати!
— О-о-о! — застогнала юна серцеїдка. Ще на очі не бачить, а вже красунчика їй подавай, ич!
51. Фреєзії-поезії
Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня — як у прірву!
— Ви хоч не п'єте? — напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.
— Взагалі-то збираємось! — відповіла найшустріша, Надька. — Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?
— Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?
— Ні, ти що?! — близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав: «Як побачу хоч раз — повбиваю!»
О, в Сашка методи — в його стилі! — усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.
— Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!
— Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!
І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!
— Вчора Сашко приходив, тебе чекав!
— Букета лишив! — підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.
— Ми його в твоїй кімнаті поставили! — Надька.
— Щось просив переказати? — поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.
— Здається, квітки звуться поезії! — кинула вслід одна з сестер.
— Ні, фезії! — поправила друга.
— Сама ти, Любко, фезія! — обізвалась третя. — А квітки звуться фре-є-зі-ї!
Фреєзії! Фреєзіі-поезії! Саме слово — як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!
— Ще Сашко придумав ідею, — додала знов перша, — як спіймати мишу!
— Дайте, дівки, я хоч раз скажу!
— …Ні, я!
— Нацькувати на неї нашу кицьку? — вставила іронічне слівце Софійка.
Заскочена й розморена весняним сонечком Чорнобілка, зачувши, що про неї говорять, ліниво муркнула. Киця возсідала на вікні: голівка маленька, тіло пишно-пухнасте — просто антична скульптура в галереї чи парку Щербанівських!
— Ні! Він порадив спробувати покласти за приманку…
— …Аркушик!
— …Із отого, як його… Що миші по ньому своїх дітей виховували!
— Із Сухомлинського? — нарешті розібрала суть розмови Софійка. — Де це видано, щоб мишам замість сиру класти книжки?
— Ми теж так йому, а він: тож на сир, мовляв, не схотіла пійматись!
Дочаювавши, Софійка прийняла до решти висохлий сир, витрусила зі «Школи радості» відгризений клаптик сторінки і приладнала його в мишоловку. Гаразд, випробуєм цю фантастичну ідею! Раз уже в неї сьогодні чудовий настрій!
— Шказав, що шьогодні вам жуштрітися не вдаштчя, бо він не жможе… — сповістили дівчата, наминаючи канапки.
— Ще книжок у твого тата якихось набрав! — запили чаєм.
— Ой, це ж був секрет! — урвала всіх мудра Надька.
Вірна й Любка вмить зосередились на своїх чашках і активно засьорбали.
Секрет? Нічого собі! Утім, Софійки вже нічим не здивуєш!
…Здивувати важко, але ще можна!
Саме тоді, коли Софійка монотонно ходила туди-сюди квартирою і думала над розгадкою коду Мокренкового блокнота…
Неклевий? Гм… Якби Мокренко жив тепер і знався з Кулаківським, Софійка вирішила б, що неклевий — від Вадимового слівця «кльово», тобто класно, себто добре! «Неклевий спин-шуліцейський» тоді б означало якогось недоброго спина-шуліцейського… Спина? Спина завше ззаду, може, спин — людина, що ззаду підкрадається? Шуліцейський схоже на поліцейський…
…Так от, саме тоді в Софійчині двері застукав… сам Дмитро Іваненко!
— Ти в школі не була, то я подумав… Може, завдання домашні потрібні? Я ось приніс…
Від несподіванки не знала, радіти чи не дуже:
— Завдяки тобі доведеться робити цей складнющий номер з алгебри! — жартома дорікнула.
— Якщо хочеш, я допоможу!
— Це єдине, що виправдає твою ведмежу послугу! — всміхнулась.
Вони пішли в Софійчину кімнату і засіли над за дачкою.
— Гарні квіти, — кивнув на букет, що сьогодні мандрував за Софійкою в кожну кімнату. — Хтось подарував?
— Це фреєзії! — відповіла трошки ухильно.
Поки Дмитрик пояснював, крадькома спостерігала за ним і думала про одне. Що він прийшов ради Ірки. Нарешті спитала невимушено:
— А ти вже Ірці завдання відніс?
— Ірі? — дивується наче щиро. — Чого я маю Ірі носити?
— Ну… Її теж не було в школі…
— Не було? Тю, точно! А я дивуюсь: чого мене ніхто нічим не вантажить, ніхто нічого не просить? І запасна «Хімія» нікому не згодилась, навіть гроші після великої перерви зостались!
— Дмитре, не прикидайся. Ти ж не байдужий до неї, правда?
— Софійко, ти що собі напридумувала?
Ну, наче ж не обманює!..
— А! Ти, мабуть, через те, що всі її забаганки виконую? Ха-ха!
— Але ж виконуєш!
— Тебе комарі коли-небудь кусали? Тобі це приємно? — раптом лукаво примружився Дмитро.
— Таке питаєш!
— Люди від них тікають, кремами змащуються, отруйними спреями віднаджують. Все одно не помагає! А ми з татом одну закономірність виявили. Якщо їх не відганяти, а просто не думати про них, переключитись на інше, то вони наїдаються і летять геть! Ми давно вже тільки так і робимо. І знаєш, відтоді проблема комарів для нас перестала існувати!
Гм, Ірка — упирка? Трохи дивно. Але принаймні дотепно. З іншого боку, виходить, що Завадчучкою не лише власні батьки не переймаються, не тільки Вад її відцурався, але й Дмитро її має за… за комаху-кровопивцю? Ні, це якось неправильно! Так не можна!
Може, хоч зателефонувати їй, поцікавитись як вона там після всього?.. Утім, Софійчин дзвінок зараз видався б ще більшим знущанням.
З іншого боку, чи справді Іваненко до неї байдужий?
— А збоку видається, наче ти… Наче ти в неї…
— На побігеньках? Нехай!
— Ну, так, і що… Що закоханий!
Тепер Дмитрик здивувався іще щиріше:
— І ти могла б таке припустити? Ти-и-и?
— А що? Я нічого… Не тільки ж я…
— Хай собі інші, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді…
— Миша! — зарепетувало раптом стома голосами з вітальні.
Софійка з Дмитром кинулись на крик.
— Миша піймалась!
У вітальні вже всі були в зборі. А в пастці вовтузилась затиснена в лещата миша. Вона була така товста, що пастка її навіть не спромоглась поранити! А кицька перелякано втекла в найдальший кут хати!
Миша злакомилась на шматочок улюбленого паперу! Сашко був правий! І найправішим він виявися у тому, що миша таки була! Справжня, сіра!
Тепер почалась дискусія, що робити зі шкідницею.
— Її не можна вбивати! — тремтіла в кутку біля Чорнобілки мама. — Он поет Павло Тичина в своєму домі всіх мишей, що ловились, наказував виносити надвір і випускати на волю!
— Ага, і тоді через два дні він отримував ті самі гості в ту саму хату! — зіронізував тато.
— Але ж це не гуманно! Вона — жива істота! впиралась мама.
— Це ти в «Сто порад учителеві» таке вичитала? — розчулено подивився тато на свою педагогічну дружину.
— Ишка! Більа! — підтримував маму і Ростик.