Усі, зрештою, теж стали на бік педагогіки й гуманізму. Утрималась хіба що кицька. Тож татові не зоставалось іншого, як пересадити гризунку в ящичок і пообіцяти завтра відвезти й випустити її аж біля його фірми.
А на пастку було настромлено наступний шматок смачного паперу: для мишачих родичів.
Усі заспокоєно повернулись до справ. Іваненко теж. На жаль, тільки до уроків. А не до розпочатої кілька хвилин тому фрази. Наче й не було того запитання: «Хіба ти не помічаєш, що насправді…»!
«Хіба ти не помічаєш, що насправді…» — крутилось цілий вечір у Софійчиній голові. Що ж вона мала би помічати? І що — насправді?..
П’янко пахли фреєзії.
52. Крига скресла?
Ці дні у Вишнополі тільки й балачок, що про вкрадені картини й телесюжети про них. Новина, мов снігова куля, обростала схожими звістками з усієї України! Раптом виявилось, що такі злочини — аж ніяк не первина, що задовго до того підміни сталися в кількох інших музеях. А вилучення коштовних експонатів для подарунків начальству і прикрашання адміністративних кабінетів — це майже традиція! Просто досі музейників та їхніх захисників удавалось залякувати і справи заминати. Нині ж ніхто мовчати не хоче! Та й серед правоохоронців, як з'ясувалось, є багато чесних, совісних людей, і тепер жодні таємні вказівки, ніякі погрози чи підкупи не змусять їх танцювати під злодійську дудку!
Не стояла на місці й історія з Хазяйчиним попередженням щодо білої дівчинки. Передбачливий Пустельник після Софійчиної розповіді не дрімав. Домовився про таємне чергування біля альтанки, де Софійка «будувала хатки з білою дівчинкою». І що ж? Коли справа прогриміла по телебаченню і в пресі, картину підкинули саме туди! Точніше, тільки спробували підкинути. Бо вчасно викликані оперативники затримали і картину, і того, хто її приніс! З’ясували, що власник не лише хотів позбутись краденого, але й підставити Пустельника. Мовляв, той, хто наробив найбільше галасу, і є винуватцем, адже у малярстві тямить, і картина у його дворі…
Більше того: на шарварок збіглися мешканці будинку. І тітонька Люда, мама білої дівчинки, ще навіть не підозрюючи суті затримання, здивовано вигукнула:
— Ой, така ж сама картина висить у квартирі мого хазяїна!
Як виявилось, пані Люда недавно влаштувалась працювати домогосподаркою в одного великого начальника, і той навіть уже встиг їй трохи погризти печінку вказівками про догляд цінного полотна!
Жінчине свідчення запротоколювали, саму її одразу записали у свідки. Правда, така необережність коштувала їй роботи, але вона й сама збиралась покидати хазяїна: мовляв, вередує, як перший мільйонер, а платить — як останній жебрак.
— А того хазяїна звуть часом не Вербовський? — поцікавилась Софійка, почувши від Пустельника пригоду.
— Прізвище інше. Але Вербовський — один із його найближчих приятелів!
Ланцюжок намічається — хай Бог милує!..
Судячи з усього, картини тим багачам такі потрібні, як п’яте колесо до воза. Але, видно, пішла мода не лише діамантами вихвалятись, а й причетністю до мистецтва, то нате й мій глек на капусту: ласкаво просимо в домашню галерею!
До речі, то був «Київський пейзаж» Шишка. Решту полотен ще належиться знайти. Але крига скресла, і її вже не спинити!
Тимчасову підписку про невиїзд вручили Кваші й Калиничу. Але, здається, вони обидва стали співпрацювати зі слідством. Для першого не первина, досвіду співпраці з органами йому не позичати. Калинич же намагається все поставити на платну основу, тобто готовий співпрацювати з будь-яким, якщо це за гарні гроші…
— Не поміняйте неволі комуністичного режиму на неволю споживацтва!
Га? Це сказав Сашко! Ну, так, вони вже годину бродять травневим Вишнополем і розмовляють про ці події!
— Ні, це не я сказав. Це Папа Римський Іван Павло Другий!
«…На неволю споживацтва!» Боже, як точно, як по-сучасному висловлено те, що хотіла домести Софійці Хазяйка! Боже, який розумний Сашко! Тобто Іван Павло Другий…
О, Сашко теж росте! Його книжковий секрет доволі швидко розкрився. Виявляється, все просто. Він надивився на те, що відбувається, вдумався в те, що відбувалось, і все більше відчував, що власної снаги розібратись у всьому таки бракує. Останньою краплею стало Софійчино-Вітине поетування після грози. Тож Сашко Фадійчук вирішив узятись за розум і став більше читати! Точніше став читати! З того всього навіть посоліднішав, повищав, розправив плечі…
Софійка, звісно, теж не дрімала. Нюшила, нипала і думала…
— Не може бути, щоб Мокренко поклав у основу коду сучасний сленг! — ділилась новим припущенням.
— Звісно, не може! — поважно відказав Сашко. — Але він міг покласти в основу якусь іншу мову!
— Наприклад?
— Не ображайся, але я чув, що люди в тюрмах балакають по-своєму… Кажеш, він пробув у таборах тридцять років?
— Але ж, Сашку, не забуваймо, що і він, і ті, з ким довелося сидіти, — все-таки люди інтелігентні! Вони знали по кілька іноземних, могли відрізнити Баха від Бетховена, Венеру від… Цирцеї!
— Іноземних мов? То може, код варто шукати у французькій чи німецькій?
— Знаєш, у цьому є резон! Відкаплонить, кливеньский, скумає, кувезно… Правда, на французьку щось не дуже…
— Стривай! — Сашко забув свою поважність і по-дитячому округлив очі. — Він же всиновлений? Був підлітком, коли його взяли від… Від старців, ти казала?
— Мова жебраків! — погодилась Софійка.
— Так одразу й жебраки! — посерйознішав хлоп'як. — А я б, наприклад, слово «старці» розумів би насамперед як старі, отже, мудрі люди!
Після цих слів і Софійка, й Сашко, здається, обоє згадали торішню пригоду з прокляттям роду Кулаківських і загадкову зустріч із сивим пророком… Аж морозом обдало!..
— Сашку, ти… Ти!.. Словом, твоя ідея варта уваги!
Прогрес пішов і з хатніми гризунами. Тато відвіз до лісосмуги поблизу фірми ще чотири освічені сіроманки. Уже другий день пастка порожня, і є надія, що то були останні миші.
Навчальний же рік невпинно котився до завершення. Пахло канікулами, і Асьчина і Лізчина компанія все частіше прогулювала уроки та пиячила. Проте найцікавіше поводилась Завадчука!
— Все, дівки, я банячити не йду! Після останньої туси в парку то для мене буде зажирно!
— Навіть за наші башлі? — дивуються аківки.
— Геть якщо ви мені ще й доплатите!
— І якщо Кулаківського та інших поців удасться закадрити?
— О, від того баклажана в мене взагалі передоз! Сервус, стакановки!
Лиш час від часу вона підбігала до Софійки і довірливо, як найкращій подружці, шептала:
— Ой, Софко, в мене така ломка! Вуха в'януть! Сьогодні приснилось, що сигареткою затягнулась — така ж красота! Ой, не витримаю, зірвусь!
Але все частіше вона підходила з іншим, більш переможним:
— Ну, Софко, заціни-но моє терпіння! Як тобі моя сила волі, га?
І Софійка захоплювалась її мужністю!
53. Третій сон від шафи
Софійка чекала!
Серце підказувало, що це має статися ось-ось, може, й цієї ночі, тож про всяк випадок гарно поприбирала в квартирі, виставила на підвіконня свіжий Сашків букет (відчинила б і вікно, якби не нудотний цигарковий дим з нижнього помешкання). І головне — до блиску перетерла-перетрусила у шафі.
Тож коли озвалося заповітне «Ночуй у шафі!», Софійка вже не могла відрізнити, чи це так матеріалізувалось її чекання, чи сталося те, що мусило статись.
Цього разу Хазяйка була не така, як у попередньому сні. Напівпрозора й така сяйливо-сива, що промінилась навсібіч. За тим світінням годі було розгледіти її худеньку постать. Софійка, замружившись, помітила в її руках загорнену в газету чи то дошку, чи то картину.
Голос також не був звичайний. Тихий і розкотисто-лункий водночас, він звучав чи то шепотом, чи то з самого космосу: