— Тат, якщо не рахувати останнього речення, це наче про тебе! — стішилась Софійка.
— Ну, мав же я в когось удатися! Чого б не в дідуся? — цвів і пахнув щасливий тато.
Він так надихнувся тим, що нарешті й у нього є родичі, негайно ж написав листа в Казахстан за вказаною адресою, відпросився з роботи й поїхав на пошуки в обласний архів!
Уже ввечері першого дня тато радісно звітував Софійці, аж розривалась слухавка:
— Доню, знайшов!
— Що знайшов, татку?
— Відомості про нашого пращура! Отого, котрий, ти розказувала, не присягнув Катерині другій!
— Та-ату! Давай без гумористичних передмов, будь ласка!
— Той козак — Щербань Самійло!
— Ти хотів сказати, Щербанівський?
— Я хотів сказати те, що сказав! Як ти й просила: без передмов! На Щербанівських прапрадід переписався, коли приймав дворянство!
— Тобто баба Настя…
— Атож: баба Настя, нехотячи й сама того не знаючи, повернула нам справжнє прізвище!
Оц-це то та-а-ак! А вона, Софійка, ще й сміла на це прізвище нарікати!
— Утім, тату, що дивувати? Он прадід композитора Петра Чайковського — теж насправді козак Чайка!.. — як добре, що останнім часом довелося багато читати! Правда, якби ще хоч трохи тямити в музиці, яку той Чайковський писав…
— Софійко, я ще хотів, — під кінець розмови тато зненацька посерйознішав, — порадитись… Який би мамі зробити сюрприз?.. А то знаєш, виходить, ніби зараз я вже на перший план вийшов, а вона мовби в затінок відступила…
Ну, мамі трохи затіночок не завадить, надто ж після тих кухонних розмов, про які тато й не відає, але… Але який тато чуйний та делікатний!
— А вона ж для мене завжди — центр Всесвіту! Просто казати про це забуваю, а треба!
О, тут уже тато забалакав дуже правильно!
— От уяви: приїду з квітами і на весь світ скажу їй: «Наша люба матуся»!..
— Щось романтичніше! — аж скривилась дівчинка.
— От я — дурень квадратовий! Краще «Моя найкраща і найдорожча»!
— О, це буде діло!
У тата чудово вийде і без її, Софійчиного, керівництва!
— І якогось вірша прочитав би! — додала все-таки від себе. — Тільки не свого, а… Вона Василя Стуса і Василя Симоненка любить! Каже, що в них любовна лірика, як її… потужна, чоловіча!
— Ти що, так і каже? Господи, скільки ще в ній таємниць!
— А в тобі, татусю, виявляється, багато прихованої романтики! Винось її на люди частіше!
— Згоден, Софійко. Так і буде!
— Ага, і ще, до речі! — згадала і сама вразилась: — Мама якось говорила, що й Василь Симоненко по мамі Щербань!
— Невже? Після такого вже гріх не бути романтиком!
А так нам усім і треба, а так!
— І ще: Симоненкам, точніше Щербанівській гілці його роду, теж було надано за козацькі заслуги дворянство. Але Василь жартував, ніби дід ту дворянську грамоту скурив на цигарки. Що це значить, як думаєш?
— Що не титули нам головне, а наша людяність.
— Точно, татусю! Я тебе люблю!
Боже, як добре мати рідну душу, яка розуміє з півслова! Гарно жити на світі!
До речі, в цій радісній катавасії отримав цукерочку і Сашко. Тітонька Сніжана, яку, відколи діло повернуло на перемогу, втаємничили в усі справи, прочувши, що ім’я татового прадіда Олександер Щербанівський, авторитетно заявила:
— А ви знаєте, що імена до імен притягуються? Кажу це як дружина і мати двох Сергіїв! Так що у вашім роду може з’явитися ще якийсь Олександр!
60. Завершальні фейєрверки
Уже кілька годин Софійка з Сашком бродять цвинтарними бур’янами, розшукуючи третю могилу від південно-східного кутка Міщанського цвинтаря.
Софійка не повторить бабиної помилки! Не зречеться своїх предків, не зречеться й зрадливої Насті! Навіть якби тій не пробачила гріхів пані Вікторія в другому сні, дівчинка її нізащо не осудила б! У м’ясорубці такої страшної епохи — хто був би певен у власній принциповості? Вона лиш спробує благати й самого пана Бога простити нещасну бабусю!
Тому Софійка знає, чому, попри все, пані Щербанівська у сні сказала: «Дякувати Господу, мене обминула доля князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського й багатьох інших!..» Спадкоємниця князів Острозьких Анна Алоїза Ходкевичева без вагань зруйнувала все, що будували батько і дід! Любий син Галшки Гулевичівни Михайло перекинувся в іншу віру, а ще був гультяєм і марнотратником! Син Раїни Вишневецької Ярема ввійшов у історію як один з найбільших україноненависників! Син Василя Тарновського Васючок виріс пияком і вітрогоном!
А Софійка — ні, вона не така! І тато її не такий! І Ростик буде не такий!
І все-таки де ж та могила? Тільки взуття обросили, кропивою пожалились та реп’яхи торішні визбирали. Все тут змінилось, і місто так понаступало на цвинтар, що знайти що-небудь…
— Ось вона! — гукає Сашко, виринаючи з-за колючого, розквітлого куща акації.
Зашпортуючись, продираючись крізь колючки, Софійка біжить на його поклик.
Під кущем над молодою травичкою ледь-ледь здіймається зарослий мохом камінь. Обдирають мох, під ним — табличка.
— Вік-то-рія Щер-ба-нів-ська, — читають хором і майже навпомацки, — По-мер-ла 1944…
— От я й знайшла вас, бабусю! — несподівано для самої себе гладить каменя, обіймає, тулить прив’ялий букет жасмину (з куща біля Сашкової стежки), сльози вперемішку з пелюстками котяться на обідраний мох…
Фадійчук стоїть ні в сих ні в тих, але теж чомусь відвертає затуманений погляд…
Коли вже розчистили могилу від хащів і вилізли на рівне, помітила букет у Сашкових руках.
— А ти ж чому не поклав?
— Я… Ходімо ще в одне місце!
Він повів її до незарослої могили в найглибшому кутку цвинтаря. На ній стояв свіжий нефарбований хрест без підпису.
— Якось ти говорила про скелет у шафі, — відповів на її німий запитальний погляд. — Коли ми будували шефові новий магазин, знайшли замурованного в стіну скелета… Виявляється, на тому місці колись радянська тюрма була… Це, як його… НКВД засуджувало там до страти ворогів народу… А цей, мабуть, так чимось не догодив, що його в стіну замурували…
— Та ж треба дослідити! — зойкнула Софійка. — Це ж батько чийсь! Або син!
— І ми так казали. А шеф відповів, що за законом тепер там належить провести розкопки й дослідження, а це на багато років заморозить будівництво… Бігав десь, давав якісь хабарі й домовився, що скелета просто поховають без суду і слідства, без розголосу… Нам же строго-настрого наказав мовчати, я насилу це горе в собі носив!..
— Господи, це ж як тобі важко було! — Софійка погладила по плечі цього теж витонченого і дуже справжнього чоловіка. Тепер вони плакали обоє.
— А магазин? Так і будуєте? — запитала згодом.
— Ні! Не зміг він! Комусь чи то продав чи віддав ділянку… А він, — кивнув на могилу, — так тепер і буде тут, безіменний…
— Зате ми завжди сюди ходитимем! — запевнила. — А ще… Знаєш, я не надто віруюча, бо й батьків до того ніхто не привчав… Але я молитимусь за нього!
І за Щербанівських, і за всіх-всіх стражденних!..
— Ти завжди вмієш розрадити! — усміхнувся крізь сльози Фадійчук.
Весна відповіла фейєрверком акацієвих пелюсток і вибухом життєствердного пташиного щебету. Вони повертались у місто, і на серці кожного було урочисто, просвітлено й легко. Відтепер усе буде тільки добре!