61. Вихід з лабіринту чи новий вхід
Сьогодні останній день навчання. І сміх, і сум, і спогади, й надії…
Софійка якраз неподалік Завадчучки, бачить, як до неї підійшли Аська й Лізка:
— Ходім, десь побухаєм на честь закінчення наших мук!
— Ні! — одрізала Ірка.
— Та чого ти ламаєшся? — де не взявся Кулаківський. — І годі на мене дутись, я, коли хоч знати, тоді тебе родакам не здав, а, навпаки, душевненько тебе пристроїв у Софчиної тітки!
— Пристроїв він! Ану відкоти, бо зараз так пристрою, що самого ламатиме!
— Ми ж нічого такого, з травою зав’язано! — підлещувалась Аська.
— Просто піддамо по сотці, стрес шкільний знімемо! — вторила їй Лізка.
— А то й лиш по п’ятдесяточці мекнемо, не більше! — намагався загладити вину Кулаківський. Він, здасться, ще хотів щось сказати, але помітив удалині Альбабаріна і вмовк. А тоді винувато й потихеньку — бочком-бочком — і зник у найближчому кабінеті.
— Ірисками сьогодні я пригощаю! — гнула своє Аська.
— Без мене, літроболи обкурені! І мекайте, і пригощайтесь! Без мене!
Завадчучка так гидливо фиркнула і так зверхньо майнула спідницею-шароварами, так швидко пішла геть, що в тусовочників очі на лоба полізли.
Та що ашниці — Софійка й сама з несподіванки отетеріла!
А тоді метнулась доганяти Завадчучку. Порівнялась із нею аж біля скверу.
— Слухай, а як ти на те, — почала захекано, — щоб до нас додому сьогодні під вечір? Ми свято невеличке відзначаємо: і закінчення сьомого класу, і одну невеличку перемогу, і — родинне дещо…
— А хто буде? — завагалась Ірка.
— Ну, батьки мої… Сашко, Леська, сусідка баба Валя… Кицька врешті-решт! Мишей уже пастка всіх половила, Чорнобілку знов мамою реабілітовано і прийнято в сімейне коло!
— О, той чеба і та зубрилка? — гмикнула Ірка. — Плюс купа пристарілих сусідів?
Ох, ну, Завадчучка — вона й в Африці Завадчучка! Нащо затіяла з нею цю розмову?
— Та жартую, жартую! — засміялась та.
— Ху-у-у! Попереджай хоч! То прийдеш?
— А… А той патлатий красунчик буде?
Ні, таки ж нестерпна вона, ця екзотична африканська істота!
— Та знов жартую!
Теж мені дотепниця!..
— Ну, хіба що жартуєш! Бо… Бо вони зі Сніжаною теж запрошені, але дядько Сергій узявся завершити свою одну дуже гарну картину «Сучасна мадонна», то, може, будуть зайняті!
— А мені? Мені можна? — пролунало раптом ззаду жартівливо-сором’язливе.
Дмитро? Іваненко? Де він узявся?
— І тебе, Дмитрику! — (треба маму попередити, що плюс дві душі!).
— Ні, я серйозно! — опустив очі Іваненко.
— І я серйозно! Десь на вісімнадцяту всіх чекаємо!
— Тоді до вечора! — просіяв Дмитро й почимчикував алеєю.
— До вечора! Сервус! — розвернулася й Ірка (мовби їй по дорозі з Дмитром).
Софійка дивилась їм услід. Ні, все одно не шкодує, що її запросила! Навпаки, аж веселіше стало! І святкувати разом буде таки ліпше!
А святкувати є що. Вона здолала цей важкий лабіри…
Дзенькнула мобілка. Есемес, незнайомий номер. «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже-дуже класного літа! Козирний Туз».
Це ще що за сюрпризи? Озирнулась: ніде нікого! Виходить, і попередні послання теж стосуються таки її, Софійки? І хто такий той Туз? І звідки взяв її номер? І взагалі!
Але подих свіжого вітерцю, настояного на акацієвому цвіті (і тут ця акація, але ж як пахне!), лагідно огорнув Софійку, здмухнувши усі турботи. Отже, святкувати! Вона здолала цей важкий лабіринт! Нарешті можна вдихнути на повні груди і — радіти, радіти, радіти! А ще — трошки розслабитись, перепочити!
Ну, після того, як поможе мамі з бенкетом, звісно!
