— Стривай-стривай! А ти як без мами? А сестри? Її що, сюди не можна перевезти?
Сашко розвів руками: бачиш, мовляв, які тут умови. Та й куди — в одну кімнатину? Далі ж пояснив:
— Баба хоче померти в рідній хаті. Хата простора, двір і город великі. «Переїжджайте, — пише, — сюди геть і жити, не пошкодуєте».
— Поїдеш?
— Я ні! В мене тут робота і все… Та й Вірці, Надьці й Любці хоч би перший клас тут закінчити! Любка після твоїх занять, здається, на похвального йде, та й Надька не відстає, хоч і бере не так знаннями, як проворністю!
— І що ж тепер?
— Та оце ж пробую видумати! Мені то ще й краще, як вони під час ремонту не будуть під ногами плутатись.
— Може, дівчат, той… до нас? До кінця травня? Я з мамою пораджусь…
— Ні в якому разі! Щоб вони вам своїми теревенями всі мізки позабивали? — замахав руками Сашко. — Тобі вдома тиша потрібна — уроки вчити. У вас ще й дитина мала, і кицька: вони ж обох заносять на руках і позаціловують! Ні, пробач, але свої проблеми я звик і повинен вирішувати сам!
Самостійний який!
— І що ти плануєш? — не без полегкості запитала Софійка: одну із сестер вона ще витримала б, але трьох — тут Сашко як у воду дивиться!
— Та, як сказати… Почерк-то у баби Ксені ще ого-го! Ну, не хворий зовсім! А що це значить? Просто хоче собі товариства на старість, а біля хати помічників! Коли так, то наша сім’я ще довго буде, як твоя бабуся Ліна каже, хто в лісі, хто в стрісі.
— То так їй і напишіть!
— Але ж це лиш мої здогади! Мама вірить, переживає, готова хоч зараз відпустку брати, нас забирати й у Матвіївку летіти!
Сашко сидів понуро, втупившись у безвість, гострими ліктями зіпершись на коліна, худі, але жилаві, міцні руки зчепивши поперед себе. Мало не світова скорбота! Понапридумував!
Софійка всміхнулась і погладила його плече:
— От уже Шерлок Холмс і доктор Ватсон в одній особі! Знаєш, є в англійців казка, «Трос розумників» називається. Там герої придумали собі горе і над ним, придуманим, ридають! Та все ще сто раз вирішиться, все буде добре!
— Думаєш? — прояснів Сашко.
— Певна! Варіант А: мама з бабою Женею не зійдуться характерами, і за тиждень-другий кожен залишиться при своїх інтересах, тобто при своїх хатах! Варіант Б: баба Женя за місяць одужує, щаслива мама з кошиком гостинців од вдячної пацієнтки повертається додому! Варіант В… М-м-м… Зараз придумаю!
Сашко щиро сміявся і мов аж поривався її обняти, але вчасно згадав, що не дуже чистий, що в робочому одязі, тож не наважився. Тільки вхопив її руки і гарячково-ніжно затиснув у досі неприступний замок своїх долонь.
— Звичайно, якщо ти більше нічого, справді страшного, не приховуєш! — змовницьки сяйнула на нього очима.
Ой, краще б вона цього не казала! Бо хлоп’яка мов струмом ударило, а чолом наче просунула темна хмара.
— Ні, нічого! — заявив якось аж надто поспішно. — Хіба тільки, що я тебе… Що ти в мене… Що ти найкраща!
Поривчасто притягнув її замкнені руки до своїх вуст і… поцілував їх!
— Ти що? Це я мала би!.. — леле, оце бовкнула! Жар пронизав Софійку з голови до п’ят, вона різко визволилася з полону.
— Все, бувай, скоро стемніє. За мною вже спохопились! — і рвонулась до хвіртки.
— Пожди, я передягнусь і проведу!
Але Софійка була вже далеко.
Бігла з усіх сил, не помічаючи темряви. Гамувала гарячість щік не менш розпашілими долонями, калатання серця — розкуйовдженими думками.
…Вона хотіла поцілувати його руки… З поваги до його працьовитості чи від напливу ніжності?..
…Втікала — від нього чи від себе?..
…Вся палає — від сорому чи від блискавок, що проскакують між ними?..
Справді Сашка іще щось мучить, чи лише здалося?
8. Пояснення
Удома чекав Пустельник.
— Дядьку Сергію, розкажіть же нарешті, що там в тій галереї? — тепер Софійка його просто так не відпустить!
Але він показав очима, що, мовляв, треба перечекати, поки піде гостя — припекло бабі Валі саме цього вечора прискочити на чай зі своїми пундиками! Заодно не переставав з апетитом уминати бабині лакітки: ясно, що Сніжана скоріше займеться відбілюванням волосся чи манікюром (не кажучи вже про пацієнтів і сувору дієту), ніж печивом! І це ж треба вміти: навіть жуючи, зоставатись таким же красивим і шляхетним!
Баба Валя все розхвалювала свого чоловіка. Заміж вийшла вона всього кілька днів тому — за дідуся з сусіднього кварталу. Зійшлись із ним на ґрунті безмежної любові до котів (ну, й без Русалки з Білокрилівського лісу тут не обійшлось, але бабі цього знати не треба). Її Фантика дід прийняв як рідного, і тепер вони щасливі утрьох.
Нарешті сусідка пішла, Пустельник доїв останнього пиріжка, почекав, поки тато доприсипляє Ростика, і почав свою розповідь.
Виявляється, Софійка нехотячи допомогла музейникам встановити жахливий факт: картини підмінено! Аж чотири. Тобто оригінали десь зникли. Замість них зловмисники лишили в галереї копії, ще й не дуже якісні. Інша техніка, стиль… Окремі автографи на звороті досі розмазуються!
— Але як же це сталося? — Софійка з ходу взялася за слідство. — Музей пограбували?
— Причому дуже майстерно. Ніде жодних слідів зламу чи проникнення… А цього за білого дня навіть за прикриттям екскурсійного натовпу не зробиш: потрібно спершу обміряти і, як мінімум, якісно перефотографувати старі картини. Потім кожну з них зняти, почепити копію…
— Отже, помагали свої? — припустив тато.
— Чесно кажучи, вже навіть є кілька підозрюваних!
— А серед тих підозрюваних не може бути, перепрошую, сама Елеонора? — метала версіями Софійка. — Вона, до речі, грала відчай аж надто театрально! І нащось вимагала виставити за двері дитину, тобто мене!
— Щодо тебе, Софіє, то я відразу пояснив: дівчина ти не тільки гарна, а й дуже розумна та надійна, зайвого не розбовкаєш.
Дядькові слова на якийсь час убили в Софійці доморощену Агату Крісті й розворушили притлумлений годину тому жар. Тож кількох наступних речень вона од хвилювання просто не спромоглась почути.
Оговталась, коли вже звучало:
— …Грішок за Семенівною справді тягнеться, але значно скромніший. Вона звинувачує себе за те, що одного вечора, замикаючи музей останньою, забула розставити традиційні пастки! їй саме подзвонили з дому, забили памороки якимись проблемами, і вона…
— Що за пастки? — поцікавилась мама.
— Це така собі плутанина з мотузків по всіх кімнатах. Злодій у темряві мав би в них заплутатись…
— Тоді впасти й здерти коліно або набити синяка! — в’їдливо докинув тато. — Щоб потім за синяком простіше було крадія упізнати. Наді-і-і-ійна система захисту в наших музеях, нічого не скажеш!
— Це ще один привід не втаємничувати у справи сторонніх! — зітхнув Пустельник. — Музейники вдають, ніби в них не пастки, а нормальна сигналізація. Признатися, що на нормальну бракує коштів — за ніч усе повиносять!
— А з пастками — виносять по трохи! — обурювався тато.
— Та й так довго протримались! — розвів руками Пустельник. — Мабуть, саме завдяки таким придумкам досі неторкані чимало речей на зразок Рафаелевої «Мадонни», котра насправді зовсім не древня копія, як мовиться про людське око.
— Невже оригінал? — ахнула мама. — Ота картина, що висить при вході справа?
— Та самісінька. Але це між нами, звісно, — змовницьки підморгнув Сергій.
Але Софійку наразі цікавив не Рафаель, а злочинець.
— Дійде черга й до нього! Якщо не Елеонора Семенівна, то хтось із її рідні! Вони ж у курсі щодо цінності експонатів! І, прокручуючи аферу, ніби зовсім випадково подзвонили з дому! А там уже заздалегідь підроблений ключ, відсутні пастки — і готово!