Вона зробила вигляд, що збирається нанести прямий удар, а потім несподівано справді завдала його. Непогано! Моя відповідь була в два рази швидше, але вона парирувала. Я почав повільно відступати, виманюючи її на себе. Вона засміялася й кинулася в атаку. Фехтувати вона просто прекрасно і, знаючи це, намагалася показати все, на що була здатна. Мені зовсім не сподобалося, коли їй двічі трохи не вдалося пробити мій захист одним і тим же ударом, але коли на третій раз я зустрів її рапіру Батмане знизу, вона не по-жіночому (хоч і не грубо) вилаялася, як би визнаючи мою перевагу, і тут же знову атакувала. Я ніколи не любив фехтувати з жінками, незалежно від їх майстерності, але зараз зрозумів, що отримую величезне задоволення. Її витонченість, граціозність і агресивний стиль бою сказали мені багато про характер цієї дівчини. Спочатку я думав, що мені вдасться швидко вимотати її, змусити визнати себе переможеною, а потім як слід розпитати. Зараз же я зрозумів, що не хочу закінчувати поєдинку.
Мабуть, вона не знала, що таке втома, і це теж наводило на роздуми. Я втратив відлік часу, пересуваючись взад і вперед по березі струмка. Сталь дзвеніла.
Врешті-решт вона опустила рапіру, зробила крок назад, стукнула каблучками чобіт, з'єднавши ноги, і відсалютувала непохитною рукою.
— Спасибі. — Дихала вони таки важко.
Я відсалютував у відповідь, зняв маску, розстебнув застібки жилета і зовсім не помітив, як вона підійшла до мене і несподівано цмокнула в щоку. Їй навіть не довелося ставати навшпиньки. Не даючи мені отямитися, дівчина взяла мене за руку і повела за собою.
— Я принесла кошик для пікніка, — повідомила вона.
— Чудово. Я голодний, як вовк. І цікавий, як…
— Я відповім на будь-яке твоє запитання, — весело заявила вона.
— У такому разі, як тебе звати?
— Дара. Мені дали це ім'я на честь моєї бабусі. — Вона кинула на мене багатозначний погляд, немов я повинен був розуміти, про що йде мова, і не бажаючи її розчаровувати, я кивнув.
— Дара, — повторив я. — Скажи, чому ти вирішила, що я — Корвін?
— Але ж ти — Корвін! Я тебе одразу впізнала!
— Звідки?
— Ось він де! — Дівчина відпустила мою руку, нахилилася і підняла кошик, що стояв на виступаючому з землі корінні дерев. — Сподіваюся, мурашки туди ще не забралися. — Вона підійшла ближче до берега, вибрала місце в тіні і розстелила на землі рушник.
Я повісив фехтувальний костюм на найближчий кущ.
— Як ти примудрилася притягти на собі стільки речей? — Запитав я.
— Мій кінь прив'язана за поворотом струмка. — Вона хитнула головою і прийнялася розпаковувати кошик.
— Чому?
— Я хотіла підійти до тебе непомітно. Якщо б ти почув стукіт копит, відразу б прокинувся.
— Логічно.
Вона зробила вигляд, що глибоко задумалася, але не витримала і захихотіла.
— А в перший раз ти мене не помітив. Я…
— У перший раз? — Перепитав я. Адже їй дуже хотілося, щоб я поставив це питання.
— Так. Я мало на тебе не наїхала. Ти так солодко спав! Я тебе одразу впізнала і повернулася додому за кошиком для пікніка та фехтувальними костюмами.
— Зрозуміло.
— А тепер сідай до скатерті. І відкрий пляшку з вином, якщо не важко.
Вона поставила пляшку поруч зі мною, розгорнула велику серветку і дістала два кришталевих келихи.
— Це — улюблені келихи Бенедикта, — зауважив я, сідаючи і відкорковуючи пляшку.
— Так. Наливай обережніше. Цокатися не будемо.
— Згоден.
Я наповнив келихи, і вона тут же вимовила тост:
— За зустріч друзів!
— Яких друзів?
— Нас з тобою.
— Ми ніколи не зустрічалися.
— Не будь занудою, — сказала вона і випила.
— Що ж, за зустріч друзів!
Потім ми дружно взялися за їжу. Вона так захоплено грала роль загадкової жінки, що мені мимоволі захотілося їй підіграти.
— Де ж ми все-таки зустрічалися? — Задумливо запитав я. — При дворі великого царя? Або в гаремі…
— Або в Амбері, — відповіла вона. — Ти…
— В Амбері?! — Я вчасно згадав, що тримаю улюблений келих Бенедикта, і висловив охоплююче мене почуття голосом. — Скажи мені, хто ти?
— Ти був таким гарним, впевненим у собі, тобою захоплювалися всі дівчата. А я стояла в сторонці, така сіренька, маленька мишка, і вклонилася тобі здалеку. Сіренька, маленька, непоказна Дара, бридке каченя — поспішу відмітити, що перетворилася на білого лебедя, — закохана по вуха, з розбитим серцем…
— І з… — Я сказав непристойність, а дівчина розсміялася.
— Хіба ми не там познайомилися? — Невинно спитала вона.