— Розумниця.
Дзюрчання і клекіт води в потічку, що впадає в річку, що тече до моря, затихали, затихали і нарешті затихли. Чувся лише все слабіючий скрип млинового колеса.
6
Як правило, принцип «Повільно, але вірно» застосуємо на всі випадки життя. Якщо ж який-небудь процес необхідно прискорити, діяти треба з крайньою обережністю.
Отже, я їхав повільно, але вірно і з крайньою обережністю. Нема чого було даремно стомлювати Чемпіона. Різкі зміни Відображень погано діють навіть на людей, а тварини, які ніколи не брешуть самі собі, переносять їх дуже важко і можуть сказитися.
Я перетнув невеликий дерев'яний міст через струмок. Мені потрібно було дістатися до річки, минаючи місто, а потім вже берегом доїхати до моря. Стояв полудень. Дерева хитали гілками, навіваючи прохолоду. На моєму поясі висіла Грейсвандір.
Я тримав шлях на захід і незабаром опинився в горбистій місцевості. Я не став керувати Відображеннями, поки не виліз на найвищий пагорб, з якого як на долоні відкривався вид на місто, так схоже на мій Авалон. Бракувало лише декількох срібних веж, та й річка протікала під іншим кутом. З труб готелів та будинків йшов дим, легкий вітерець гнав його на північ. Люди — верхи, піші, на возах, в екіпажах — рухалися по вузьких вуличках, заходили в крамниці, готелі, вілли і виходили з них; зграйки птахів опускалися, піднімалися і щебетали поруч зі стриноженими кіньми; яскраві плакати і прапори полоскалися на вітрі; спека стояла така, що повітря тремтіло.
Шум голосів, брязкіт, стукіт, скрипи зливались в одне невиразне бурмотіння, але навіть якщо б я був сліпим, запахи підказали б мені, що місто близько.
Я дивився на нього зверху вниз, і почуття туги оволодівало мною при згадці про давно забуті Відображення з тією ж назвою, де можна було знайти спокій і де я був щасливий.
Втім, я прожив довге життя і прекрасно розумів, що переживаннями горю не допоможеш, а жалкувати про те, що відбулося, нерозумно.
Ті солодкі дні минули, пройшли й закінчилися, а зараз мене чекав Амбер. Я дав коневі шпори і поскакав на південь, твердо знаючи, що буду битися до переможного кінця. Я ніколи не забуду тебе, Амбер.
Сонце вогненною точкою виблискувало над моєю головою, свистів вітер. Небо пожовкло, стало схожим на величезну розігріту пустелю, що розкинулася від обрію до обрію. Пагорби перетворилися на невисокі гори; камені, розкидані в долині, вражали різноманітністю форм і забарвлень. Розігралася піщана буря, і я замотав обличчя шийною хусткою. Чемпіон заіржав, зафиркав, але продовжував мчати вперед. Пісок, каміння, вітер, помаранчеве небо, зграя хмар, що летить до сонця…
Тіні подовжилися, вітер стих, затишшя… Лише стукіт копит да свист нерівного дихання…
Напівтемрява, сонце зіткнулося з хмарами… І стіни дня тряслися від грому… Як ясно видно вдалині… Блакитна прохолода, повітря, насичене електрикою… І знову грім…
Завіса дощу праворуч… Скляна завіса… Сині злами в хмарах… Прохолода, впевнена хода коня і одноколірний світ, як театр…
Грім як набат, білі блискавки, хлинула злива… Двісті метрів… Сто п'ятдесят… Досить!
Вирує, кипить, піниться злива… Сирий запах землі… Іржання Чемпіона… На галопі…
Цівки води течуть, тонуть у землі… Плями бруду пускають бульбашки… Струмочків стає все більше, по них періщить дощ…
Високий пагорб попереду, і Чемпіон перестрибує калюжки і калюжі, м'язи його напружуються і опадають, копита топчуть полотно води, вибивають іскри з каменів, ми піднімаємося на пагорб все вище і вище, і плескіт хвиль ззаду перетворюється на рев бурхливого потоку…
Все вище і вище, щоб зупинитися і вичавити поли плаща… Внизу бушує сіре море, і хвилі б'ються об скелю, на якій ми стоїмо…
А тепер у глиб країни, туди, де вечір, де поля засіяні конюшиною; а ззаду — затихаючий шум прибою…
У погоню за падаючими зірками, а небо темніє на сході, віщуючи ніч і безмовність…
Розчистити небо, щоб зірки світили яскравіше, залишити тонкий ажур хмарок.
Червоноокі тварюки несуться, виючи, за нашими слідами… Відображення… Зеленоокі… Відображення… Жовтоокі… Зникли.
Лише чорні піки скель в засніжених спідницях оточують з усіх боків… Замерзлий сніг, сухий, як пил, летить в ночі — іграшка вітру… Сніг, схожий на порошок, на борошно… Згадалися італійські Альпи, катання на лижах… Хвилі снігу б'ються об кам'яні стрімчаки… Білий вогонь вночі… Мої ноги, закляклі в промоклих чоботях… Чемпіон злякано фиркає, обережно переставляє ноги і крутить головою, немов не вірить тому, що бачить…