В черговий раз повернувши направо, я поміняв Відображення і незабаром відчув запах диму.
— Він нас наздоганяє! — Вигукнув Ганелон. — Я тільки що… Дивіться, дим! Пожежа! Ліс горить!
Я розсміявся і подивився через плече. Пагорби затягнуло димом, помаранчеве полум'я танцювало по траві, чувся тріск палаючих гілок. Наші коні за власною ініціативою прискорили біг.
— Корвін! Це… ви?
— Так! Якби схил був крутим і на ньому не росли дерева, я пустив би по ньому лавину!
На якусь мить небо почорніло від птахів. Ми зараз їхали зовсім близько від Чорної Дороги. Вогняний підняв голову і заіржав. На його вудилах застигли клапті піни. Він спробував встати на диби, потім збрикнув. Чемпіон злякано захрипів і кинувся вправо. Кілька дорогоцінних хвилин пішло у нас на те, щоб заспокоїти коней і пустити їх галопом.
— Він скаче за нами! — Вигукнув Ганелон.
Я вилаявся і хльоснув коней. Ми їхали паралельно Чорній Дорозі, нікуди не звертаючи, і, озирнувшись, я побачив, що весь пагорб обійнятий полум'ям, а вершник мчить по палаючому схилу щодуху. Господи! На якому Відображенні Бенедикт відкопав такого коня?
Я рішуче натягнув поводи, і поступово коні уповільнили біг, зупинившись футах в сорока від Чорної Дороги.
Зрештою, яка різниця, де битися? І хто знає, можливо підсвідомо в мене виникла хвороблива тяга до цього чорного світу, який так сильно контрастував з тим, в якому я жив.
Я простягнув віжки Ганелону і зіскочив на землю.
— Що ви збираєтеся робити? — Запитав він.
— Нам не вдалося втекти від погоні, і якщо Бенедикт прорветься крізь вогонь, він буде тут через кілька хвилин. Тікати немає сенсу.
Ганелон закрутив віжки навколо ріжка козел і взявся за шпагу.
— Ні, — сказав я. — Ти ніяк не зможеш вплинути на результат поєдинку. Віджени фургон далі і чекай. Якщо все закінчиться благополучно, ми продовжимо шлях. Якщо зі мною щось трапиться, негайно здавайся Бенедикту. Йому потрібен тільки я, і він єдиний, хто може відвести тебе в Авалон. Принаймні, ти опинишся на батьківщині.
Ганелон нерішуче на мене подивився.
— Слухай, що тобі кажуть, — сказав я. — І не зволікай.
Мій супутник опустив очі і взяв віжки в руки.
— Бажаю удачі! — Вигукнувнул він і легенько ляснув коней.
Я зробив кілька кроків убік і опинився поруч з галявинкою, на якої росли молоді деревця. Потім я вийняв Грейсвандір з піхов, кинув погляд на Чорну дорогу позаду і став чекати.
Вершник, оповитий димом, з'явився біля самої межі вогню. Сумнівів не залишалося: це був Бенедикт. Закутавши обличчя шарфом і прикриваючи обрубком руки очі, він мчав по схилу пагорба, немов грішник, що рятується з пекла.
Скоро я почую стукіт копит. З чемності мені, звичайно, слід було заховати шпагу в піхви, але я боявся, що не встигну її витягнути.
Я спробував уявити, яку зброю Бенедикт вибере для поєдинку. Втім, це не мало значення, тому що він однаково добре володів всіма видами зброї. Адже це Бенедикт навчив мене фехтувати…
Можливо, вкласти шпагу в піхви буде не тільки чемно, але й розумно. Раптом він захоче спочатку поговорити? Я розумів, що сам напрошуюся на неприємності, але нічого не міг з собою вдіяти. Мені було страшно.
Я витер змокрілу від поту долоню об плащ в той момент, коли Бенедикт показався за поворотом. Думаю, ми побачили один одного одночасно, і він тут же послабив поводи, переходячи з галопу на рись. Проте зупинятися він явно не збирався.
У мене виникло таке відчуття, що здійснюються велике таїнство. Навколишній світ став нереальний. Здавалося, час зупинився, і я чекав цілу вічність, дивлячись на чоловіка, що був моїм братом. В брудному одязі, з лицем, почорнілим від кіптяви, він наближався до мене, безглуздо задерши обрубок правої руки до неба. Величезний чорний кінь з червоною гривою і червоним хвостом скажено обертав очима. На губах його застигли клапті піни, і дихав він так тяжко, що боляче було на нього дивитися. Шпага Бенедикта висіла на перев'язі за спиною. Керуючи конем за допомогою ніг, він звернув з дороги, не відриваючи від мене палаючого погляду. Ліва рука його метнулася, немов віддаючи салют, і вхопилася за ефес, що стирчав над правим плечем. Шпага з свистом вилетіла з піхов, окреслила блискучий півколо і завмерла, націлена для смертельного удару. Сталь клинка блищала, як осколок дзеркала. В цю хвилину Бенедикт був настільки величний, що я навіть розчулився. Його шпагу, що нагадувала формою косу, я бачив раніше. Тільки тоді ми стояли плечем до плеча і відбивали напад ворогів, яких, як я вважав, перемогти було неможливо. У ту ніч Бенедикт довів, що я помиляюся. Тепер цю грізну зброю він направив проти мене, і несподівано я відчув, що можу померти, — відчуття, яке я переживав вперше в житті.