— Пробачте, — почув я власний голос. — Мені необхідно трохи відпочити…
— Ну звичайно! — Сказав Ганелон. — Поговоримо завтра. А зараз ідіть спати і спіть спокійно.
Він покликав охоронця й наказав відвести мене у вільну кімнату. Напевно я весь час спотикався, тому що ясно пам'ятаю, як мене підтримували за лікоть.
У ту ніч я спав як убитий. Сон мій був без сновидінь, і проспав я чотирнадцять годин поспіль.
Коли я прокинувся, у мене ломило все тіло. Я ретельно помився. На високому столику стояла балія з водою, а поруч лежали мило і рушник, завбачливо залишені в кімнаті. Мені ніяк не вдавалося позбутися від відчуття, що горло моє забито пилом, а очі піском.
Я сів у крісло і задумався. У колишні часи я міг пронести Ланса п'ять ліг і оком не моргнути. У колишні часи я бився цілий день на горі Колвір, а потім увійшов до Амбер.
Але колишні часи пройшли. Раптово я зрозумів, що виглядаю з боку справжнісінькою руїною. З цим не можна було миритися. Сили поверталися до мене занадто повільно, я повинен набрати вагу, причому як можна скоріше.
Тиждень — і життя на свіжому повітрі, фізичні навантаження допоможуть мені відновити колишню форму. Схоже, Ганелон мене не впізнав. Ось і чудово. Скористаюся його гостинністю.
Прийнявши це рішення, я вийшов з кімнати і відправився на пошуки кухні, де з'їв рясний сніданок. Правда, вже настав час ленчу, але я волію називати речі своїми іменами. Мені сильно хотілося курити, і я зловтішно подумав про те, що мої запаси тютюну вичерпалися. Доля була за те, щоб я встав на ноги якомога швидше.
Стояв прохолодний ясний день. Я вийшов із замку і довгий час спостерігав за солдатами, які проводили військові навчання.
У дальньому кінці двору стояли мішені, прикріплені до мішків соломи. Лучники, надівши кільця на великі пальці рук, вправлялися в стрільбі, пускаючи стріли в східному стилі, тримаючись за тятиву не трьома (до чого я звик), а двома пальцями. Я став думати про це Відображення, на якому опинився випадково. Шпажисти використовували обидві сторони і вістря зброї, демонструючи різноманітні прийоми ведення бою. Всього у дворі вправлялося людей з вісімсот, а решта, мабуть, розташовувалися в замку. Вони відрізнялися один від іншого статурою, кольором волосся та очей і говорили на різних мовах, серед яких переважала авалонська, вона ж — амберська.
Поки я стояв, роздумуючи, один з навчальних боїв закінчився. Солдат підняв руку, опустив шпагу, обтер піт з чола і зробив крок назад. Його противник, здавалося, взагалі не втомився. Мені випав шанс зайнятися фізичними вправами, які я сам собі прописав.
Я підійшов до солдата, посміхнувся і сказав:
— Я — Корі з Кабріо. Мені сподобалося, як ви фехтуєте. — Обернувшись, я звернувся до переможця, темноволосого гіганта, який, посміхаючись, дивився на свого відпочиваючого товариша. — Не заперечуєте, якщо я повправлятися з вами, поки ваш друг відпочиває?
Продовжуючи посміхатися, він похитав головою і вказав пальцем на свої рот і вухо. Я спробував заговорити з ним на декількох інших мовах, але безуспішно. Тоді я вдався до мови жестів, і він швидко зрозумів, чого я хочу.
Переможений солдат простягнув мені шпагу, і по його очах я зрозумів, що він дуже нею пишається. Шпага була короткою і значно важчою, ніж Грейсвандір. (Так називається моя шпага, імені якої я досі не згадував. Втім, це зовсім інша історія, і, може, я розповім її, а можливо й ні, перш ніж ви дізнаєтеся, чому я опинився зараз в царстві Хаосу. Але якщо я ще раз згадаю Грейсвандір, ви принаймні зрозумієте, про що йде мова.) ((Грейсвандір — жіночого роду. — Прим. перекл.))
Я кілька разів змахнув шпагою, щоб звикнути до неї, відкинув плащ в сторону і встав в позицію.
Атака послідувала миттєво. Я відпарирував і перейшов у наступ. Він відхилив корпус у бік і зробив прямий випад. Я відбив. Через п'ять хвилин я зрозумів, що він був прекрасним фехтувальником. Природно, не таким хорошим, як я. Двічі він просив мене перервати поєдинок і повторити невідомі йому прийоми. Схоплював він на льоту. Хвилин через п'ятнадцять він почав посміхатися, напевно вважаючи, що довго я не протримаюся. Мабуть, чверті години йому цілком вистачало, щоб зламати будь-якого супротивника, якщо той, звичайно, не здавався раніше. Через двадцять хвилин на його обличчі з'явився здивований вираз. Я не був схожий на людину, яка може так довго вистояти. Але ж жоден смертний не підозрює про справжню силу принца Амбера.
Через двадцять хвилин він змок від поту, але продовжував нападати. Мій брат Рендом іноді виглядає, як п'ятнадцятирічний задохлик, і діє, як астматик, але якось ми з ним влаштували двобій на шпагах і билися протягом двадцяти шести годин, щоб з'ясувати, хто здасться першим. (Якщо вам цікаво, першим здався я. На наступний день у мене було призначено побачення, і я не хотів приходити на нього вичавленим, як лимон.) Хоча для такої вистави зараз силоньок у мене було обмаль, я знав, що спокійно можу вимотати свого супротивника. Зрештою, він був звичайною людиною.