Вивіркою шугнув над людським гуртовищем сам повелитель вітрів Стрибог, зметнувши вгору полою своєї чуги жаркі вогненні язики багать.
Тиша…
Одна лиш біла постать зі зведеними догори у відчаї руками.
І раптом з тріском розпанахала небо гаряча золота блискавиця. Ту ж мить здригнулася громада, і радісний багатоголосий скрик, що скинувся у вись, пригасив гук громового удару: «Перун! Перун! Перун!..»
Наче підтятий, безсило впав у тій хвилі на твердь земну, всього себе віддавши великому таїнству розмови з велителем богів, мудрий старійшина Гостомисл.
А під гучні величальні скрики торжествуючого люду вже тягнулися безконечною вервечкою до камінної святині стрункі, налиті силою молодою легіні — краса і гордість довколишнього краю.
Кожен тримає на руках маленьких жертовних ягнят, прикрашених різноколірними стрічками та вінками із барвистих польових квітів.
Почув, почув великий Перун благання про помогу і озвався зі своїх полонин небесних!
Розрізнені вигуки поступово з’єдналися у могучий та розлогий виспів. Стрімкі студені пориви вітру підхоплювали його і, здавалося, доносили аж туди, де розмітав своїми вогненними стрілами на шмаття чорні хмаровища всевладний бог січей і ратної звитяги.
Тим часом святково вбраний люд тісно обступив жертовник. Чекали, доки старійшина Гостомисл, який один лиш з усієї громади володів високим таїнством пізнавати пожадання богів, сповістить, що готовий Перун прийняти щедрі пожертви.
Через якусь хвилю, наче зможений сном, підвівся із землі біловолосий старець, застиглий погляд його був незрушно втуплений у жаркі червонясті звихри полум’я. Відтак, розгледівши в них лише йому відомий знак, затиснув у сухорлявій десниці кістяну рукоять жертовного ножа, розпечене лезо якого світилося синім мертвотним зблиском. Змахом руки наказав приступити найближчому з легінів. Той простягнув до самого вогню біле, без єдиної цяточки ягня. Ледь помітно ворухнув десницею верховода надтисьменців, і тої ж миті яскрава червона кров бризнула у кострище, хвилево пригасивши пожадливий оскал пломеню. Збуджено загомоніло велелюддя. Час настав! Радійте, люди, — Перун прийняв жертви!
Все прийшло в рух.
То був танець мужів. Весело гули-видзвонювали ріжки та пищалки, в’юнилося довкруг святилища широке коло танцюючих. Грізно блискотіли леза дзвінких барток, що стикалися дико, викрешуючи іскри, відсвічуючи червоними відблисками багать. Дивися, дивися, Перуне, які дужі і вдатні вої твої, як багато зібралося їх у цьому колі! Дивися і радій! Жоден ворог не встоїть перед несхибними ударами барток, перед дзвінкими наконечниками їх стріл! Зіркі, мов у гірських беркутів, очі їхні, міцні, мовби із найкращої криці ковані, руки, а серця не відають, що таке страх. Радій, Перуне! Гей-гей!
Вже дрібний піт зросив чоло, втома наливає вагою ноги.
Втома?!
Летять на землю бартки. Руки змикаються на раменах ближніх, і сплітаються танцівники у єдиний живий нероз’ємний ланцюг. І кружляють далі, наче щойно стали у коло. Бо спочинок — для дітей та жіноцтва, а зрілим мужам стояти у тому танці на ногах, аж доки не згасне остання іскра на жертовнику — годину, другу, ніч… Аби повірив Перун у звитягу їхню, вділив нездоланності оружжю у час двобою з ворогом.
Гей-гей!
Видивляється Млада на безконечний танець воїв, видивляється та тужить. Болить серце, йой, болить! Де ж ти загубився, муже мій Владе, у цьому безконечно великому світі, де застала тебе ніч ця, важка і тривожна? Може, й ти тепер тягнешся спомином до жони своєї? А чи лежиш незрушний і холодний, як камінь, у обіймах матері-землиці, мечами чужинецькими посічений, копитами кінськими столочений?..
О ні, не можеш полягти. Бо говорив же — пам’ятаєш? — «Доки світу цього, доти разом нам бути, Младо моя, ладо».
Коли ж те діялось — місяць тому, рік чи, може, мить одну?.. Не згубилася у шумовинні часу та ніч купальська. Блакитна була, прозора, щедра. Світилася святково багаттями, пишалася намистом зоряним, чари обіруч розсипала. Владно кликала у невідь, у безум, єднала серця. Щедра!
І збувалися бажання всі, і знаходили один одного закохані, мов нічні метелики, на огонь летіли, навстріч долі. І стрічалися. І згоряли.