— Ну, тепер будемо лише покладатися на милість великих богів наших. В їхніх-бо руках життя і смерть усього сущого на землі, — вдоволено мовив старий, дбайливо вкриваючи пораненого грубим повстяним укривалом.
7
— Час уставати, воєводо, — почув крізь сон вкрадливі слова свого улюбленця, соцького Мета. — Скоро почне світати…
Воєвода Гнєз солодко потягнувся, аж захрустіли кості. Проклинаючи про себе власну пожадливість до міцних напоїв, яких вчора вжив велико і без міри, та ратну справу нелегку, що загнала його — нащадка відомого у землях лехітських славного роду, у оцей закуток світу, та й самого князя Мешка, за велінням якого мусить так поневірятися, підняв важкі повіки.
— Іди… — наказав. — Збери усіх, і чекайте на мене. Зараз вийду.
Соцький, вловивши невдоволення у погляді свого благодійника, догідливо вклонився і, м’яко ступаючи, позадкував до виходу з намету.
Тяжко боліла голова у воєводи. Та й усе тіло, здерев’яніле і байдуже, було неначе чуже. По дрібці визбируючи розрізнені спогади, відтворював у пам’яті події вчорашнього вечора та ночі. Велика забава була. Трунків різних вжито — не злічиш! Пито і за могуть князя великого Мешка, і за непереможність воїнів його, і за швидке впокорення оцієї кріпості, що не зважила на повеління княже та не отворила ворота перед звитяжним військом. О, ще нині поплатяться сповна за свою непокору. А посадника надтисьменського — найпершого винуватця! — скарано буде так, що навіть спомин про те триматиме у покорі всіх довколишніх язичників. Правда, посадник Миловид, кажуть, прийняв віддавна віру християнську, але тим більша вина його.
Підвівся з ложа, плеснув на лице води із дерев’яного цебра, що стояло при вході. Потім, мить подумавши, вхопив посудину з водою обіруч і, нахилившись, линув льодяний струмінь на голову. Довго витирав мокре волосся вовняною накидкою. Дещо освіжілий від льодяної купелі, почав вбиратися.
Нараз спіткнувся поглядом на кривавій плямі, що тьмяніла в кутку намету. Пригадував…
… У розпалі забави, коли вже ледь схитувалося в очах від випитих вин, зашепотів, прихилившись до нього, соцький Мет: «Чи не будеш гніватися, вельможний воєводо?»
— Кажи. Завше ти щось таїш на думці… — чомусь впадаючи в гнів, затермосив свого улюбленця за груди. — Кознивий ти, як старий лис, Мете. Навіть мене одуриш — не задумаєшся. Чи не занадто хитрий?! — цідив з притиском, кривлячи лице погрозливим півусміхом.
— Змилуйся, воєводо, — заскиглив Мет. — Хитрість моя завше була тільки тобі на добро.
— Кажи, що там надумав знову, — перебив його вже вспокоєно.
— Вої десь у схоронку дівку ладну надибали… Норовиста, правда, наледве зв’язали. Собі для розваги привезли, — зашепотів похапливо і значуще. — Я й подумав: може, твоя ясновельможність захоче перед тим із сею дикункою перемовитись. Бо дуже вже гарна.
— Ну! — очікувально втупився у вірного слугу Гнєз.
— Помислив, що нічим розважитися моєму повелителю у сім дикім краї, та й наказав, аби завели до твого намету і пильнували добре. Шкода буде, як та пташка на волю фуркне. Ги-ги-ги… — загиготів п’яно і догідливо.
— Мудрий єси, — нараз відтанувши, Гнєз відштовхнув від себе соцького, який, скрививши вуста у вимушеній посмішці, плюхнувся поряд на свіжозбиту із букових лат лаву. — Мудрий і далековидящий.
Ще через якийсь час підвівся з-за столу і, підтримуваний Метом, смакуючи в уяві майбутню ніч із гарною полонянкою, похитуючись поплівся до свого намету.
Важко, поволі ступав поміж багать, довкола яких безпечно бенкетували воїни. Безмір лилося тут трунків п’янливих, шкварчали на жаркому полум’ї, скапуючи жиром, підвішені над вогнем на дерев’яних воринах оббіловані туші овець та поросят. Цього добра було вдосталь, бо, захоплені зненацька, не встигли жителі городища схоронити отари свої за стінами кріпосними. А вин та медів сичених знайшлося у пивницях стільки, що й місяць бенкетувати можна.
Гамір п’яного розгулу, що вибухав реготом та сороміцькими піснями, не спиняла навіть присутність воєводи. Вже мало хто з бенкетуючих ратників зміг би впізнати у сутінках навіть самого князя Мешка, а не те що власного воєводу. Ті ж, хто пізнав-таки, лише тягнули до нього чаші, розхлюпуючи вино, та горлали врадувано слова прославні.