— За тебе п’ємо, воєводо! За здоров’я твоє і ратну звитягу! За те, що привів нас у сей край благодатний!
Прихильно кивав головою Гнєз на ті вигуки, навіть гадки не мав ганити когось із воїнів за ту пристрасть до міцного питва, як, зрештою, не осуджував і себе за ту слабкість маленьку. Бо ж то невід’ємне вояцьке право: доки є змога вдовольняти свої пожадання — не трать і хвилі. Не так багато радісних та погідних днин відпущено ратному мужеві. Нині живеш, нахильці п’єш із глека насолод, а назавтра вже й наймізерніше пожадання вдовольнити не зможеш. Якийсь жалюгідний шматочок криці, наконечник стріли чи списа увіп’ється під серце — і вже не для тебе усі ті насолоди. Тож схвалював навіть ті уподобання ратників своїх: доки є можливість — нехай наб’ють оскому життєвими ласощами, аби при смерті було що згадати. Бо то таки найважливіше. О, має що згадати воєвода Гнєз, навіть якби й нині раптом заскочила його смертна година. Коли траплялася нагода вхопити щось ласе — ніколи не минав, не в його натурі попускати своє. Всього було: не злічити ні банкетів, ні дівчат молодих. Перебирав давні пригоди, дівиць згадував, що до рук його потрапляли. Жодне обличчя не злинуло в думці — лише яскраво, мов з білого мармуру різьблені, поставали в розпаленій уяві зваби жіночі. Та ще розпачливі крики, що паче рвалися на волю із півзабуття. О, мав хтивість воєвода до тієї справи. Над усе на світі любив молодих норовистих коней і непокірливих, ненавидячих його, юних жон.
При тих думках, що збуджували незгірш келиха вистояного не один рік меду, аж пришвидшив ходу. Там, за полами намету, чекає на нього й нині звабливиця, яку припас для повелителя свого вірний соцький. Таки недаремно наблизив до себе того колишнього гнєзненського[25] збуя[26], котрого тільки милість воєводи вирятувала від сирівцевої петлі. На диво швидко зрозумів Мет, у який спосіб віддячити своєму благодійникові, заради похвали свого господаря готовий був на будь-який злочин. Тому й став повірником Гнєзовим, від простого дружинника до соцького дійшов.
Правда, Мет лукавий та й всі слабкості воєводи княжого знає, зате надійний і відданий. Нехай і зо страху, що можуть нагадати йому колись справи минулі. Може, тому саме і береже господаря від усяких підступів, себе не шкодуючи, аби самому коло нього жити у спокої та безпеці.
Намет воєводський стояв віддалік від багать. Довкільна напівтемрява скрадала його обриси. Аж підійшовши на кілька кроків до нього, уздрів воєвода коло входу постать охоронця, що задрімав, зіпершись на держак списа. Нестримна хвиля люті запаморочливо хлюпнула у голову: таж при такій охороні небагато й треба, аби спровадили його, Гнєза, на той світ підіслані ворогами убивці. Ступив крок до дрімаючого охоронця, слова не мовивши, гаратнув налитим злобою кулаком по нахиленому обличчі вартівника, аж хруснула кість під отерплими нараз пальцями. Нажахано схлипнувши тонким деренчливим голосом, що його ніхто б не сподівався від цього міцного кремезняка, відлетів на землю охоронець.
— Забрати сю мертвотину, — стусонув ногою незрушне тіло та блимнув на Мета побілілими від люті очима. — Якщо оживе, завтра поперед інших на стіни кріпосні послати. Най доведе, що не тільки до спання годен.
— Слухаю, мій воєводо, — подав голос Мет, що невідступно і нечутно супроводив свого повелителя. — Та не гоже тобі простим ратником думки займати, є у тебе для того вірний слуга, — вкрадливо мовив соцький, аж приплющивши очі від догідливості. — А на тебе, вельможний, щось приємніше чекає, ніж ті спиті брудні свині. Там… у наметі.
Від тих примовлянь гнів воєводи поволі пригасав. Вже більше за звичкою, ніж злобливо, все ж гримнув на соцького:
— Не забувай, що й сам недалеко від них утік, чи давно я тебе з того багна витяг?!
Мет ображено скривив уста, ніби вгриз необачно квасного — аж сльози з очей! — яблука, але, не мовивши й слова, схилився у покірливому поклоні.
Від тої догідливості і зовсім розпогодилося на серці у Гнєза. Поблажливо махнув рукою соцькому і, відхиливши важку оленячу шкуру, що правила запоною, ступив до намету.
Тут було світло і затишно. Від високої постаті, що заступила зблимуючий при вході світильник, метнулася через увесь намет томна хитлива тінь. Заточившись, Гнєз прихилився до стіни, аби втримати рівновагу. Схитуючись, втупився припухлими очицями у срібний хрест, прилаштований на протилежній від входу стіні намету. Відтак перевів погляд на наспіх збите ложе, прикрите рудою шкурою великого ведмедя, на важку дубову скриню, що завше возив за собою, зберігаючи у ній одіж та послані богом у нелегких походах військових набутки.