— Чи забув уже, боярине, як цілував хрест святий та присягався не визнавати інших богів, окрім істинного отця нашого небесного?! — аж дзвенів від обурення скрипучий голос монаха. — Чому ж вагаєшся нині: чи стати на бік християнського воїнства, а чи й далі тримати ворота затвореними перед своїми братами за вірою.
— Мовчи, святеннику! Чи розумієш хоч сам, на що підбиваєш мене? На підступ! На зраду! — лють спотворила обличчя боярина. — Хіба може бути угодним богові клятвопреступництво? Хіба не гріх то непростимий, не ганьба довічна — віддати свій народ, Русь нашу в лабета чужинські?!
— Народ?! Який народ? Он, чуєш, гуде, рокоче грище поганське, істуканам камінним поклоняються, замість того щоб хоч у сю тяжку годину навернути серця до істинної віри. Церква наша, яку сам звелів спорудити, порожня стоїть. Тупі, нікчемні, погрузлі в гріху та розпусті — ось ті, кого народом зовеш! Кажеш, клятву князеві на вірність давав? А хіба гріх то — переступити клятву володареві, який відцурався бога істинного, посмів поряд із храмом святим, зведеним ще великою княгинею Ольгою, капища поганські понаставляти?! — аж бризкав слиною висохлий та зігнутий, ніби сучкуватий костур, старець. — Ні, доброчестя то, воєводо, і святий обов’язок кожного християнина.
— Не те мовиш, старче, — перебив ту річ Миловид, що, здавалося, аж кипів насилу тамованим гнівом. — З того темного і погрузлого в гріху народу сам я вийшов, і відректися від нього у годину випробувань — то найбільша підлість. А що на князя великого Володимира хулу зводиш — то побережися, Іове. Багато прощаю тобі, та не все! Та й ти ж син землі сеї. Чи забув?! По землях чужих мудрість визбирував, то, може, заразом і серце своє чужоземним змінив, бо кращим було та надійнішим?! Є в кожного з нас найвище призначення — оберігати від ворога край той, де народився і зріс, аби прорости у літа прийдешні в нащадках своїх. Той же, хто забуває про се, втрачає людську подобу, не живе, а животіє лише та й зникає у сьому безконечному світі без сліду. Я не забув свого призначення, монаше!
Отець Іов лиш бликав безбарвними очицями, що недавно ще пропікали посадника запальним зблиском, а тепер почали стухати, наче присипані попелом жарини. Чи не вперше не зміг переконати Іов боярина, ніби наткнувся на неподатливу стіну, що раптово розділила обидвох колишніх однодумців і з кожним словом лише ставала зримішою, міцніла. Тому й вирішив дочекатися більш слушної часини.
— Що ж, не буду перечити тобі, боярине, бо не чуєш слів моїх, диявол твою мудрість та розважливість притлумив. Але добре подумай, бо, може, якраз тепер відкидаєш вічне блаженство заради суєти, марнот миттєвих… — монах звів очі догори, зашелестів зів’ялими блідими вустами слова якоїсь молитви, постать його нечутно вислизнула зі світлиці.
Тривожно і незатишно було на серці у Миловида. Мерехтіли темнаві розпливчасті тіні від свічників і ніби живили такі ж хитливі відблиски неспокою та непевності у думках боярина. Таки не впали на вітер скрадливі слова монаха. Бо й справді, що єднає його, піднятого княжою волею над тисячами люду боярина Миловида, з оцими землеробами, скотарями та ремісниками? Народ? А може, й справді — лише стадо бездумне, придатне хіба що з готовністю вислуховувати повеління та слугувати великим світу сього, до яких причисляв і себе. От і тепер без нього, Миловида, розбіглися б, мабуть, по яругах, закутках найглухіших, гнані однією мислю: як оберегти власне життя. Що їм Русь, вітчизна?! Тільки його волею об’єднані за цими стінами у значну силу, що може оборонити свій край та й себе самих від нападників… То що ж, за них, за цих простолюдів, котрим невідоме жодне з почуттів шляхетних, що підіймають людину над іншими живими істотами, будеш вмирати за цими стінами, посаднику?!
Чи й справді дослухати порад монаха, — вигулькнув причаєний глибоко сумнів, — та перейти під руку нового володаря, який оцінить вище, ніж невдячний Володимир, і розум, і вірність, і доблесть ратну? Аж огледівся підозріло довкола, чи хто не вичитав ті, ще не зодягнуті у слова мислі потаємні.
Тихо. Нікого. Лише десь у кутку шаруділа мишва — невидима і всюдисуща. Та й хто міг би завітати сюди у цю запівнічну годину. Ні від кого тут, у кріпості, чекати розради, ні з ким поділитися найпотаємнішим. Хіба покликати тивуна?.. Та від нього марно сподіватися на мудру пораду: змалечку, певно, одна лиш думка в голові зріє, як примножити власні статки, добра побільше надбати. За свою вигоду Горазд і його, боярина, не змигнувши оком, лехітам продасть.