Це, здалося, було останнім ударом, що змів рештки стійкості ворожого загону. Забувши про все, нападники, охоплені смертельним жахом, кинулися назад до рятівних лазів. Але годі було вирватися зі смертельного кільця живим. Лише кільком із відбірного загону, що мав захопити ворота і відкрити шлях для всього війська, вдалося дістатися до своїх.
Бій на стінах стихав. Останні ворожі воїни — живі чи й мертві — скинуті були вниз. Лише супроти загону воєводи ще боронилися кілька найвідважніших. Запекло кидалися вони вперед, хоч і розуміли, що змінити нічого не можуть, — прагли якнайдорожчу ціну взяти за власне життя. От упав під лезом бартки один з них, стиснувши руками в останнім проблиску свідомості розколотий череп, далі ще один забився в судомі, простромлений списом…
— Стійте! — владно звів правицю Миловид. — Киньте зброю, якщо дороге вам життя…
Тільки мить повагався старший з п’яти ще живих сміливців. Відкинутий меч, скривджено дзенькнувши, відлетів на кілька кроків.
— На твоє слово покладаємося, воєводо… Ще кілька мечів упали додолу.
Важким поглядом обвів помилуваних боярин, ніби аж шкодуючи, що пообіцяв зберегти їм життя.
— В поруб! — похмуро кинув дружинникам. — Може, й знадобляться ще. — Зняв шолом і втомлено обтер рукавом зрошене потом чоло. Здавалося, аж тепер почув і стогони поранених, і надривне квилення жон над полеглими.
Хоч окрилила горян ця перша перемога над ворогом, але меркла радість від неї, бо зо два десятки оборонців кріпості заплатили за неї життям.
Перше сонячне проміння, що раптово зблиснуло з-поза високих верхів, розганяючи сіру передранкову імлу, неквапливо висвітлювало насторожені стіни надтисьменської твердині, на яких вирував людський натовп, тужливу вервечку суворих мужів із похиленими головами, що поволі тягнулися до Перунового горба. З кожним кроком ніби аж вгрузаючи в землю, несли на схрещених топорищах барток, як велів звичай, незрушних своїх товаришів. Прямували туди, де на пологому узвишші вже звів у піднебесся стовп диму камінний жертовник велителя всіх богів — Перуна.
9
Ще не вірячи у порятунок, Горислава гнала коня наосліп, не розбираючи дороги. У розтривоженій уяві бачилася їй погоня, що слід у слід несеться навздогін. І не врятуватися від неї, бо, здається, на все довкілля хрумкотить під копитами коня сушняк, вичвакує оглушливо багнище.
Аж вибравшись на верхів’я гори, спинила на мить розпаленого одчайдушним бігом скакуна. Прислухалася.
Починало світати. Все довкола вкривала біла м’яка імла, лише вершини гір тут і там стриміли над тою запоною гордливі і нескорені. Ліс оживав пташиним щебетом, що, набираючи щораз більшої сили, виблискував, переливався незлічимим багатством звукових барв. Гостре прохолодне повітря повнило груди бадьорістю. І нараз зовсім нереальними видалися нежданий полон, коли, безпечну і беззбройну, захопив її лехітський загін.
Від тих згадок гидливо стенула плечима: о ні, краще вже смерть, аніж ті втіхи, що їх цинічно обговорювали дорогою до обложного стану її напасники. Ніколи більше не втрапить вона до їх рук живою.
Прислухалася сторожко — погоні не було чути. Торкнула за повід коня і вже спокійно спрямувала його на лиш їй відому, зарослу буйним ожиновим віттям, ледь помітну у присмерку лісу стежину.
Старий Від усеньку ніч просидів при вогні, невидячими очима вдивляючись у червоні химерні зблиски полум’я. Мовчав, ніби й не чув розрадливих слів Влада. Лише зрідка насилу підіймався та безмовною тінню зникав із хижі, довго вслухався у відзвуки нічного мороку, гнаний сподіванкою зачути кінську ступу чи кроки Горислави. Потім, обезнадіївшись, так само мовчки вертав до потріскуючого багаття.
Горислава не прийшла ні вночі, ні тоді, коли світанок звично почав різьбити на видноколі хитливі тіні столітніх ялин.
В котрий уже раз повернувшись знадвору, старець, що за ту ніч, здалося, ще більше схуд і похилився до землі, якусь мить постояв коло багаття, обмислюючи лиш йому відоме, а відтак озвався:
— Піду я, Владе. Тривожно мені. Може, якраз зараз чекає вона помочі…
— Куди ж підете, батьку? Хто відає, де шукати зараз Гориславу?
— До городища надтисьменського піду, серце підказує — там вона…
— Звідки мала би там взятися?.. Лехіти довкіл городища, чуєте — зайди чужинські!
— До них і піду… Старий я, помирати не страшно… Віджив своє. — Від окинув поглядом хижу, ніби прощався зі своїм багатолітнім прихистком. — Хіба заради дочки дотепер світом нуджу. А без неї… — збайдужіло змахнув рукою, ступив до дверей.