— Ще в ті часи, коли вперше знайшли тут прихисток і порятунок наші предки, — продовжував оповідач, — старійшини вирішили уберегти майбутнє плем’я від усяких несподіванок. Бо мусиш знати, що після тієї втечі багато хто із врятованих загинув від жорстокого голоду. Тікаючи від ворога, люди не зберегли навіть пригорщі зерна, аби засіяти ниви. Вже пізніше, щоб ніколи не повторилося подібне, зроблено отсі надійні схоронки для збіжжя, — кивнув оповідач на три великі округлі плити біля другої стіни. Лише зблизька можна було вирізнити їх на гладенькій камінній долівці. — В кожному з тих видовбів хорониться добірне зерно жита, проса та вівса, кожні десять літ уже тобі доведеться поновляти сі запаси… Та найголовніше отут, — ступив старець до підніжжя камінного істукана. — Дивися, ти один з небагатьох, хто бачить на власні очі Перунові скарби.
Він злегка наліг на камінь, що почав м’яко подаватися досередини. У той же час за півтора сажня далі виступав назовні інший кінець вузької, добре припасованої брили, щораз більше відкриваючи глибоку нішу. Заграли, заблискотіли відсвіти полум’я у її таємничій сутіні.
— Лише у скруті великій, коли від сих багатств залежатиме доля усього нашого краю, можна взяти звідси дещицю, — врочисто простяг старець вихудлі, мов злагоджені з дерев’яних цурпалків, руки у морок ніші, що випромінювала тьмяне світло, і, мовби зачерпнувши пригорщу мерехтливого вогню, простяг їх Владові. — Нині настав такий час. Багато зброї потрібно, щоб відстояти свободу нашого краю у боротьбі з ворогом. Зброя ся ось тут, перед тобою… Бери!
У долонях молодого горянина заграло, переливаючись усіма кольорами веселки, барвне каміння, гаряче полум’я золотих ланцюгів сліпило зір. Перед очима Влада з того коштовного зблиску наче наяву постали ряди оружних воїнів, які лише ждуть знаку, щоб ударити на ворога і звільнити від облоги кріпость надтисьменську.
— І ще запам’ятай, — розвіяв те видиво глухуватий голос старого, — сотні літ збирали по дрібці сі скарби служителі Перунові, це кров і піт народу нашого. Страшна кара впаде на того, хто посмів би використати хоч дрібку їх для власного збагачення, і навіки: прокляте буде ім’я його…
Вже надвечір вирушив Влад із Гориславою у далеку дорогу до Корчинської кріпості. Хоч, певно, краще було б дочекатися ранку, та не міг гайнувати більше жодної хвилини. Таємниця ніби сповнювала новими силами, кликала до негайної дії.