Ще лиш хилився до гірського верхів’я стомлений за день Ярило, стелилися червонясті відсвіти від того небесного, поволі згасаючого багаття, а в улоговині, що нею їхали вершники, вже заліг густий морок. Однак думати про нічліг не хотілося. Горислава, відставши на кілька кроків, замислилася про щось своє а чи вслухалася у неголосний видзвін потоку, а Влад ще раз перебирав у думках, прагнучи запам’ятати до найменших подробиць, напуття мудрого старця. Дивувався його передбачливості. На другу весну вже Влад має забрати з барлога ведмежа і, як свого часу діяв Від, виплекати з нього нового охоронця таємниці Перунових скарбів. Тоді загине стара ведмедиця, але й далі буде під надійною охороною святиня гірського племені…
10
Дні настали сльотливі. З ранку до вечора сіяла з неба холодна мжичка, весь табір став суцільним баговинням. Від того ще марудніше ставало на душі у воєводи Гнєза, сіра безпросвіть надовго залягла в серці, млявою байдужістю сковуючи думки та тіло. Не знаходив розради навіть у питві веселящому, якого, богу дякувати, припас із собою вдосталь. Та й з чого бути радості, коли і далі височить навпроти похмуре громаддя невпокореної кріпості і мало надії на те, аби найближчим часом її залога збиралася підняти ворота перед військом лехітським. Той перший приступ, на який покладав стільки сподівань, скінчився безславно. П’ять десятків найвідважніших вояків знайшли собі загибель на неподатливих стінах. А скільки поранених, котрі надовго тепер не будуть здатні на будь-яке діло! Ще до всього й сланця його, якому дано було наказ спокусити посадника найщедрішими посулами, і слухати не схотів клятий Миловид.
Усе частіше находило владне бажання послати до дідька і кріпость, і військо своє невдатне, та й самого князя Мешка, через якого мусить нидіти у сій дикій місцині, де вхопити можна хіба що стрілу під серце чи удар меча. Ех, скільки б дав воєвода, щоб опинитися зараз у далекому Гнєзно, де, либонь, чекає навіть у сій хвилі свого лицаря зваблива Кшися. Гм, чекає… А може, давно вже вислуховує любовні виспіви нового коханця. Хто-хто, а він, Гнєз, добре відає, яке непостійне жіноче серце. Коли один лицар подався світ за очі, чому б не заохотити тоді когось із тих, хто поряд…
Від тих думок Гнєз грізно хмурив брови, кусав губи, однак не забував при тому поглядати в люстерко, милуючись собою і жалкуючи в глибині душі, що не бачить його у такому великому гніві далека наречена. О, тоді б вона ніколи не зважилася зваблювати своїми голубими, з жагучою поволокою очима когось іншого.
— Дозволь увійти, воєводо, — виткнувся із-за вхідного пологу, рожевіючи вдоволеним, відгодованим, аж масним обличчям, соцький Мет.
— Та заходь уже, коли прийшов, — роздратовано відірвався Гнєз від своїх думок. — Ніколи ти приємного не принесеш, завжди, як той крук, якусь біду накаркаєш, — скинув ноги на землю і сів на ложі. — Ну, що там у тебе?..
— О, не гнівайся, мій повелителю, сього разу добру вість приніс тобі, — догідливо вигнув спину Мет.
Гнєз втупився у свого повірника довгим важким поглядом, облизав пересохлі вуста:
— Говори!
— З кріпості людина прийшла, — повільно добираючи слова і ледь тамуючи потаємну радість, повів мову соцький. — Від монаха тамтешнього Іона. Поза спиною воєводи Миловида послав монах свого сланця до нас.
— Ну, і що ж він хоче, той монах?
— Милості твоєї, воєводо. А про подробиці посланник тільки з тобою буде говорити.
— Завелика честь для безрідного пастуха, — спроквола мовив, показною байдужістю приховуючи своє нетерпіння. — Ну, та добре вже, веди його… Тільки ж дивися там, — спохватився раптом. — Може, підступ який надумали, не посланника, а вбивцю підіслали. Згадай, чи ж не ти привів мені ту молоду відьму, що заледве до праотців не спровадила мене. Пам’ятаю, не забув іще тої твоєї служби.
Слова не мовивши, аби не дратувати свого володаря, Мет вислизнув із намету. А вже через кілька хвиль вштовхнув досередини невисокого миршавого чоловічка, руки якого були намертво схоплені вузьким шкіряним паском. Мовчав пришелець, лякливо ховав очі під вивчаючим поглядом господаря. Довга сорочка із міцного сіруватого полотна, такі ж штани, заправлені у стоптані, заклебучені постоли, — ось і все вбрання. Ріденьке волосся стирчало в різні боки злиплими масними пасмами і обрамлювало безбарвне хитрувате обличчя, злорадного виразу якому надавав короткий, задертий догори ніс та гострі очиці, майже прикриті кущуватими, невиразного кольору бровами.