— Я хочу сказати, — вийшов на бесідне місце коваль Добромисл, став поряд старійшин. — Нечесно чинить боярин, те всі бачимо, та, може, сам не відає про нашу кривду. Бо ж поставлений над нами, аби про велике думати. Може, то не він так пильно оберігає своє добро, а лише прислужники та челядники його… — Добромисл витримав довгу паузу, ніби надумав дочекатися, як зреагує на ті слова громада. Але мовчали люди, тож продовжував далі. — Так, можете заперечити, що тивун Горазд клявся, що передав нам слова Миловидові. Але чи справді були то слова посадника?! Всі знаємо тивуна, він за власну вівцю і людину вб’є, не завагається. То чи можемо вірити йому?!
Мовчали люди, обдумуючи почуте. Через якийсь час натовп сколихнувся, ніби вистигле жито під раптовим повівом вітру, — то видобувався наперед старший з братів Велесичів. Майстром-дереводілом був удатним, і за те, хоч і літами юний, шанований в доокружжі.
— Я хочу сказати, чесна громадо. Може, й замолодий ще, аби до ради моєї прислухатися, а все ж, мислю, треба послати до Миловида вибраних із числа старійшин, аби виклали посадникові наші біди. Хоч і пожадливий він, свого ніколи не попустить, але не настільки, щоб і в таку часину, коли гинуть наші батьки та брати, відстоюючи від ворога кріпость, триматися за своє добро. Та й не випрошуємо подання у воєводи, а лише з необхідності позичити хочемо, щоб потім віддати. Коли згине худібка наша — посаднику теж від того добра не буде, бо яку подать із нас візьме?!
— Войє?! Послати вибраних! Зрозуміє Миловид! — загукали з натовпу.
— Дозвольте і мені говорити, — глухо мовив, вийшовши наперед, високий та кремезний воїн у обладунку боярського дружинника. Майстерно володів мечем та барткою Гадан, так звали нового промовця, тому й вибраний був до дружини Миловидом. Та недолюблювали його співгромадяни, бо навіть у вправах військових зі своїми ровесниками завжди готовий був піти на підступ, аби тільки домогтися свого. Та вроджена жорстокість проглядала у кожному поруху Гадана, у байдужій закам’янілості на диво маленького, ніби помилково приліпленого до масивної постави обличчя, у холодному зблиску зеленавих очиць, Що лишишся завжди на співрозмовника спідлоба, пронизливо, ніби вивчаючи; куди найлегше у слушну хвилю вгородити ножа.
Всі знали, що Гадан, після того як відрікся віри батьківської і присягнув новому богові, став наближеним радника воєводського — монаха Іова. Чекали, що почне вигороджувати посадника. Тому й здивовані були, коли в повен голос накинувся той на облудність і підступність Миловидову.
— Схаменіться, люди! — гримів його голос. — Ніколи ми не прощали неправди і кривди своєї. Хіба ж не проливаємо кров на стінах кріпосних за життя і добро боярина?! Хіба не завдяки громаді несхитно стоїть перед ворогом наша кріпость?! І за все те посадник шкодує вділити хоча б дещицю якусь зі своїх засіків, що ломляться від збіжжя. Нас тут кілька сотень. То чи має він право з п’ятьма десятками своїх дружинників орудувати всіма справами?! Чи не час нам сказати: «Годі, боярине! Віднині громада буде господарем за сими стінами!»
— Войє! Правду мовить Гадан!.. — підтримали його з натовпу кілька молодих та найзапальніших. Але більшість чекали, що скажуть на те старійшини. Бо невдоволено хмурив брови Гостомисл, насторожено і підозріло поглипував на промовця.
— Сміливі слова твої, легіню, — сказав голосно, аби всі чули. — Закликаєш нас до супротиву волі посадника, що самим князем великим Володимиром над нашою землею поставлений. Ніби й забув, що сам під його орудою ходиш, його ж хліб їси.
Не сховалося від очей Гостомислових, що знітився при тих словах Гадан, знітився, але тут же оволодів собою.
— Те правда, — видавив понуро, злобливо бликаючи на старця. — Але пам’ятаю, що громада є корінням моїм, що боронити її права, її закони — найперший обов’язок кожного з нас.
Схвальний гомін схитнувся поміж людей. Однак не зважив на те старійшина, в задумі провів рукою по сивій густій бороді, що спадала ледь не до пояса. Заговорив ніби сам до себе.