— Справедливості?! — аж підвівся при тому слові посадник. — Хіба чиню не по правді, хіба вирізняю чимось своїх дружинників від ваших воїв, хіба сам у скрутну хвилину відсиджуюся у безпечному місці, а не йду туди, де найважче?!! Чи, може, кажу неправду, Гостомисле? То якої ж справедливості хочеш іще? Чи тієї, коли не перечитиму, споглядаючи, як легіні ваші грабують та розтягують моє добро?!
— Ні, посаднику. Не можеш не знати, що вигибає від голоду худібка наша, жодної травинки не лишилося в кріпості. А се для нас все одно, що смерть. Знаючи те, відмовляєш погордливо вділити для порятунку хоч трохи збіжжя, від якого ломляться твої засіки, хоч дещицю сіна, що трухліє у копицях коло стаєнь. Вділити не в дарунок, бо не жебраки ми, а на майбутню віддачу… І все це по правді та справедливості, боярине?!
— Певно, ошукали тебе, Гостомисле, — здивування ворухнулося у глибині зіниць посадника. — Твої ж люди обвели довкола пальця, мов дитину малу. А ти… Невже повірив, що пошкодував я кілька стогів сіна, яке й так гниє в скиртах? Чи, може, мислиш, що геть звівся розумом Миловид і забув, для чого поставлений над сим краєм. А так! Надумав нудьгу розвіяти та й задля забавки схотів пустити за вітром усе добро громадське, все, з чого й сам живу. Так, чи що?! — змовк нараз, аби пригасити той раптовий спалах. — Сам видиш, як мало подібне на правду те, що наговорили, наворкотіли тобі облудники… А тепер послухай, як то насправді було. Кілька отроків ваших чи то з п’яних очей, чи з того, що силу велику за собою чули, почали в повен голос лихими словами споминати і мене, і великого князя нашого. Чи ж дивно, що не стерпів того тивун мій Горазд, який саме нагодився. Сказав їм, аби проспатися ішли, бо, певно, випили забагато. Але замість прислухатися тої поради, зухвальці ще більше розпалилися. Взявши слугу мого в коло, нахвалялися, що коли тої хвилі не відчинить їм боярські пивниці, то зроблять з нього опудало і виставлять на стіні, аби лехітів уночі відлякував. А коли сказав на те Горазд, що не дасть і дрібки з добра свого владики, поволокли нещасного до стаєнь і перед його очима почали все ламати та стоги розкидувати, аби видів, що я, воєвода княжий Миловид, для них — порожнє місце. Якби не прийшли на поміч тивуну дружинники, то не знати, чим би все скінчилося… У правдивості тих слів Горазд вірою нашою поклявся, а таку клятву ми, християни, на вітер не кидаємо.
Миловид уже не говорив, а ніби вихлюпував із себе презирство та зневагу до горян — сих облудних простолюдів, які не спинилися й перед тим, щоб обдурити навіть достойних старійшин. Грімливо і важко падали в тишу його слова, ніби гранітні брили, що, котячись гірським схилом, набирають щораз більшої сили, зрушуючи дорогою все нові уламки, і стають нестримною лавиною, котра поглинає на своєму шляху все живе. Та таки спинилися важкі брили запальних слів воєводи напівдорозі, не викликавши навіть непевності на обличчях старійшин. На подив, чомусь посвітліли їхні суворі погляди. І доки губився посадник у здогадах, розмислюючи, що б то могло означати, глухуватим голосом озвався один із старійшин.
— Втішені ми, боярине. Втішені, бо видимо, що таки справді введений ти в оману. Не хочемо образити тебе, а все ж мусиш ліпше придивитися до тих, кого називаєш вірними слугами своїми. Сам Гостомисл говорив з тивуном Гораздом, аби той переповів тобі нашу біду та вмовив порятувати громаду у скруті… Чи передав він тобі те прохання?
— Сам Гостомисл? — перепитав збентежено воєвода. — Чи хочеш сказати, що Горазд козні чинить супроти громади вашої та господаря свого? Гм… Правда, лякливий він і пожадливий, але ж якраз через своє заяче серце не зважився б на такий підступ, — не дуже певно провадив далі Миловид. Боровся сам із собою, ніби мандрівець, що блукав довго у незнаних лісових вертепах і раптом наткнувся на торовану стежку, але все ще не вірить своїй удачі. — Але ж таки не повідав мені про розмову з Гостомислом, — розмірковував уголос. — Жодним словом не прохопився. Лише вчора надвечір переповів, як глумилися наді мною, як ім’я великого князя паплюжили… зухвальці.
— То вже сам обміркуй, воєводо: чи смів би він, а чи ні. Я ж скажу лишень, що передавав нам слова, ніби тобою мовлені. Сказав, мовляв, посадник: «Бідуєте, бо ліниві та легковажні. А до ваших клопотів діла мені нема. Своїх вистачає. Тож самі викручуйтеся. Бо голови на плечах для того носите. А тим, хто на добро моє хоч позирне, завжди місце у підземеллі знайдеться, поруби порожні нині…» Чи ж після тих слів, переданих нам тивуном Гораздом, могли ми і далі повеління твої сповняти?! Після образи такої тільки ниций раб, що забув у неволі про гідність свою, мав би відвернутися та й забути. Ми ж — вільні люди, посаднику.