Тим часом ловці все звужували коло, ближче і ближче підступали до безпечних тварин. І коли за знаком Гнєза відкинули осторогу й пустили коней вчвал на закам’янілих від жаху оленів, для тих уже порятунку не було. Зблиснули болюче в повітрі гострі наконечники стріл, забилася на землі вцілена здобич, квилом тужливим, наче зранені птахи, прощалися зі світом оленята.
Проте Гнєзу не пощастило. Красень самець, що обрав його воєвода своєю здобиччю, шушун у гущак й, змітаючи все на шляху, переплигуючи густе віття вербової порослі, понісся пологим схилом вниз до ріки, де ніхто з ловців уже не міг заступити йому шлях.
Роздратований невдачею, Гнєз пришпорив коня. Не вибираючи дороги та незважаючи на небезпеку зірватися із крутого берега в ріку, помчав за ошалілою від страху здобиччю. Майже наосліп спрямував коня туди, де хрускіт ламаних важким тілом оленя чагарів вказував шлях для невдачливого ловця.
Олень, здолавши стрімку течію, вже вибирався на протилежний берег і летів до рятівного узлісся, майже не торкаючись землі. Дико гойкнувши на коня, Гнєз метнувся услід за ним. Бо хіба ж не ганьба упустити з-перед носа таку здобич! А що скажуть воїни його, свідки цієї непростимої поразки? В очі мовчатимуть. А позавіч?.. Певно, з тиждень переминатимуть кості своєму верховоді, який навіть оленя вцілити за десять кроків поперед себе нездатен.
Летів уперед, припавши до мокрої кінської гриви, підстьобуваний думкою про майбутні пересмішки цих недолугих бевзів та наростаючим вигейкуванням вершників, що мчали на допомогу. У два скоки поминувши битий шлях, шугнув під розлоге віття дубів. Глухо стугонів, плутаючись у високій мураві, перестук кінського чвалу. І враз розпашілий та спітнілий вершник вилетів на невелику галявину, де розкинулися поодинокі приземкуваті хижі. Раптом поряд із скакуном вихопилася постать молодої жінки. Злякано охнувши та підхопивши на руки маля, вона кинулася вбік. Очі воєводи хижо зблиснули. «Лови! Лови! Гиджга!» — загалайкав, зрадівши новій розвазі. І раптом глухо гейкнув на півслові. Важкий, несподіваний удар, від якого розсипалися перед очима сліпучі зблиски, вибив Гнєза із сідла. Наконечник списа, кинутого з кількох кроків хлопчаком-підлітком, лише ковзнув по кольчузі, збивши напасника з коня.
— Тікай, мамо! — різонув тишу охриплий від хвилювання голос хлопчака, що, побачивши, як женеться за матір’ю озвірілий чужак, здавалося, сповнився силою зрілого мужа. З тими словами він і собі кинувся тікати.
Та дружинники Гнєза вже вискакували один за одним на галявину, вже прискалив око, натягуючи тятиву лука, соцький Мет.
Лунко цьвохнула туга тятива. Дрібно затремтівши оперенням, наче від жаху за вчинене, стріла міцно вп’ялася в молоде тіло… Жінка раптом спинилася, вчувши за спиною тихий зойк, і заціпеніла, не в силі обернутися. Обірвалося від зойку материнське серце…
— Всіх вирубати! До ноги! Впень! Усіх! — аж пінився з люті воєвода, підхопившись із землі та видобуваючи з піхов меча. Як? Його, Гнєза, самого князя Мешка славного лицаря, могли вбити тут, у цьому богом забутому поселенні! Якийсь недолугий, шмаркатий простолюдин посмів звести руку на нащадка знаного далеко за межами лехітської землі роду!
Воїни на чолі з Метом кинулися до хиж — і дикі вигуки та передсмертні схлипи залунали зусібіч.
Оскаженілий, з перекошеним від злоби обличчям, рвонувся Гнєз до жінки, яка, притискаючи до себе немовля однією рукою, іншою поривалася до мертвого сина. Ось вона, ця жадана жертва, якій помститься воєвода за все: і за невдачу на полюванні, і за зухвалий вчинок її сина, хлопчиська…
Знищити! Посікти! Столочити на шмаття! Ненависть і жадоба вбивства перехопили подих воєводи. Зблиснув безжально меч, але замість тіла обраної жертви спіткнувся об гартоване лезо бойової сокири, ображено дзенькнув і, переламавшись навпіл, відлетів у густі чагарі терну.
Ніби з-під землі виріс перед ним один із дружинників.
— Ти?! Ти посмів?! — не міг спромогтися на слово Гнез. — Хіба обезумів, може? На коліна! Вимолюй прощення, підлий рабе!..