Вже надвечір вирушив загін у зворотну дорогу, залишивши позад себе тліюче пожарище. Чорна пустка лишилася на місці квітучого поселення… Відгупотіли копита. Гнітючу тишу переривало лише надривне скімлення самітного пса, що, прилігши поруч свого господаря, розсіченого ударом меча, тужливо оплакував його, раз по раз злизуючи із землі згустки захололої крові…
15
— Я привів його, Миловиде, — проказав з порога Гостомисл, пропускаючи повз себе до світлиці високого і худорлявого юнака, вбраного, певно, заради такого випадку у святковий кептар, розшитий багато і барвисто. Бо ж не кожного дня випадає говорити із самим воєводою княжим.
— Сідай, — кивнув посадник старцеві, вказуючи на лаву побіля столу. — І ти також, — додав по хвилі вже до молодого. — Довга розмова у нас буде, а в ногах, кажуть, правди немає.
Похмурий і непривітний сидів край столу боярин. Відтоді коли вчув розповідь про події позавчорашньої ночі, ніби аж постарів, посуворішали й загострилися риси обличчя, говорив поривчасто і знервовано.
— Кажи, — кинув легіневі. Той бликнув на старійшину, ніби і його згоди питаючи, почав розповідати.
— У Богданки був, служниці твоєї. Тільки не прогнівайся, воєводо, — люба вона мені. Якби не цей нападі лехітський, то, певне, побралися б… — спаленів на виду.
— Зараз не те головне, — нахмурив чоло посадник. — Не про те розмова.
— А… то я й кажу: вийшов від неї, ще й сіріти не почало, а на порозі хоромини твоєї спинився. Ніч дуже вже гарна була, світло так. Стою та й обмислюю: коли то ми з нею вже зійдемося, у власній хижі жити будемо. Чую — вартовий, що коло льохів підземних вартує, коло дверей заходився. Гадан то був, а я його ще звечора видів. Ну, захотів я підійти погомоніти — про се проте… Та примітив, що не сам він там. Цікаво стало дуже, хто ж то до нього завітав глупої ночі. Думав, дівчина; яка… А тут раптом — голос твого монаха, котрого Іовом зовуть. Близько ж стою, їм мене не видко, а я все чую, кожне слово. «Дивися мені, — каже до Гадана монах. Тихо каже, ніби боїться, що хтось почує. Тож мені і закортіло все дослухати. Чую, Іов далі наказує твоєму дружинникові: — Ми спустимося вниз, а ти вартуй у чотири ока. Як надійде хтось, то сам знаєш, що робити. Не вперше тобі», — то він так до дружинника говорив.
Насторожився при тих словах воєвода, аж підвівся з лави, перехилившись до оповідача.
— Кажи далі… Все кажи, — надтріснутим голосом видавив із себе.
— Ну, монах та ще двоє з ним зайшли досередини. Я зачаївся і чекав, доки не вернуться. Пробули вони там недовго. Але, думаю, боярине, для лихого діла багато часу не треба. Потім вийшли усі і розійшлися в різні боки. А Гадан зачинив браму, як і до того було, й далі походжав собі, ніби нічого не сталося.
— Більше жодним словом не прохопився монах?
— Сказав іще, коли вийшов із підземелля: «Ну, а тепер, діти мої, будемо лише молитися, аби послав господь нам удачу. Все віднині в руках божих…» А більше нічого.
— Чому ж одразу не прийшов, аби мені все те оповісти?
— Не прийшов до тебе одразу, бо і в думці не мав, що криється у тому щось лихе. Та й, сам знаєш, нелегко до тебе втрапити простолюдинові. Ти ж навіть і до старійшин наших не дуже дослухаєшся…
Нахмурив брови кущуваті воєвода, але змовчав на ті сміливі слова, правдивими були. Не гідним для себе вважав знатися близько із язичниками низькородними, а тим більше — їх порад дослухатися. Бо ж владарювати наставлений у цей край княжою милістю. Хіба міг з тої висоти вглядатися, що там снує під ногами.
Аж шкода себе стало Миловидові. Чому в час біди відступилися від нього найближчі, здавалося б, люди та ще й шукають за його спиною згоди із ворогом: кілька днів тому відкрилися таємні заміри тивуна Горазда, тепер от монах Іов якісь пута плете… Не можна безоглядно покладатися і на дружинників, бо ж і серед них поплічники монахові завелися. І все то — кращі люди, не рівня цим горянам безхитрісним. Кращі люди!..
Над силу виплутався Миловид з тих дум невеселих, глянув на гостей, ніби дивувався, чого то вони сидять навпроти нього.
— Так… Слова ваші, мов град серед літа — кілька хвиль стукоче, а клопотів на цілий рік. Столочили, спустошили душу. Та й хто міг думати, що й у кріпості продажні людці завелися…