— Є один вихід, — з неприхованим не то торжеством, не то лукавством, що променилося у кожній рисочці обличчя, промовив Миловид. — Звичайно, ризик чималий. Але все-таки можемо розраховувати на удачу. А суть ось у чому: мусимо зважитися на вилазку, спалити метальні орудки і будь-що знищити верховоду їхнього Гнєза. У тім порятунок. — Мовлячи те, зухвало зиркав на Гостомисла, смакуючи подумки здивування та недовіру, що відбивалися на обличчі старого. Посадник вдихнув гучно на повні груди повітря, струснув плечем, ніби виважуючи, чи стачить сили змести одним змахом усі заперечення та остороги Гостомислові, до яких наготовлений був заздалегідь. Розкошував боярин — накінець-то оцінить цей гордливий старець усю далекоглядність володаря кріпості. Та, не дочекавшись великого подивування з уст Гостомислових, продовжив квапливо: — Я все уже обмислив, Гостомисле. Треба, аби дві сотні ваших мужів, усі, хто може тримати в руках зброю, вийшли із кріпості і вдарили разом по чужинському становищу. Мусять стояти на смерть, до останнього стримувати натиск ворожих сотень. За той час я проберуся з загоном дружинників у лігвище вороже, знищу і порахуюся з воєводою лехітським. Саме це і є головним у тій нічній вилазці. Та знатимемо про кінцеву мету лише ми обидвоє… Тож мусиш переконати своїх воїв врости в землю за стінами кріпості і не ступити і кроку назад, доки ми не скінчимо справу. А звістить про те полум’я на тому місці, де ладнають вони свої орудки метальні. В успіху тої справи єдиний для нас порятунок…
— Багато оповів ти мені, Миловиде, — невдоволено насупив брови старець. — Та найголовніше таки не зважуєшся довірити, таки не зважуєшся. — Гостомисл потирав сухорлявою долонею чоло та позиркував спідлоба на свого співрозмовника. Здавалося, тими настійними рухами хоче стерти породжені недовір’ям боярина невдоволення та образу, що глибокими зморшками розкреслили надбрів’я. — А я повинен знати все, адже йдеться про життя чи смерть кращих воїв — силу і гордість нашої громади. Не думаю, що зможеш ти пробитися зі жменькою дружинників через товписько ворожого стану до метавок, обставлених вартівниками зі всіх боків. Для такої легковажної забави забагато шрамів на тілі носиш…
— Таки твоя правда, Гостомисле, не все сказав. Та від тебе хоронитися не мав наміру. Просто не дійшов ще до того, найголовнішого. Та що там слова, ходімо — сам увидиш… — рвучко підвівся з місця Миловид і рушив до дверей, порухом руки запрошуючи за собою старійшину надтисьменської громади.
Не перемовилися дорогою навіть словом. Поминувши просторе господарське дворище, де в міцній загорожі вспокоєно ремигало зо два десятки вгодованих биків, попрямували до високих дубових дверей, що темніли у складеному з сірого каменю підмурівку посадської хоромини.
Вартівник, що мить перед тим куняв, зіпершись на держак списа, вмить зігнав із обличчя залишки дрімоти, квапливо почав поратися коло хитромудрих гаків, що замикали двері. За хвилю вони відчинилися, і з темного приміщення війнуло на прибулих могильним мертвим холодом. Запаливши один із смолоскипів, що завжди стояли напохваті при вході, воєвода першим рушив камінними сходами униз, у холодну і вогку студінь підземелля.
Хвильку повагавшись, Гостомисл і собі ступив на камінні сходи, попрямував за мерехтливим світлом смолоскипа, що ледь просвічувало густий морок.
— Ну, от і прийшли… — обвів поглядом запилюжену комірчину посадник. — Давно вже сюди не ступав ніхто… — Він щільно причинив двері, перевів погляд на Гостомисла. Розгледівши неприховане здивування у очах старійшини, хрипко зареготав: — Що, Гостомисле, певно, обмислюєш, чи не стратив розуму посадник від клопотів та тривог? Заспокойся, ще не обезумів. Не для того привів тебе сюди, аби покірливішим зробити, показавши сі сутерини глухі, де наймоцніші мужі за ніч-другу втрачають і силу, і волю до супротиву, і сподіванки на рятунок. Справедливий я. Втрапляють сюди лише злочинці великі. Ти ж нині спільник мій, а отже, можеш відкинути підозри, — глипнув на старійшину і, помітивши, що таки не зовсім розвіяв словами його настороженість, зареготав голосно і добродушно.
Та нараз обірвав глухо виляскуючий під низьким сволоком сміх. Рвучко ступив до камінної лавиці. Відсунув важку брилу, що була опорою з одного боку, відтак перейшов у протилежний кут. Вхопивши важку плиту лави, якусь мить ніби виважував її в руках, а потім рвонув з усієї сили догори. Край плити лише трохи перехилився. Миловид обіперся плечем у піднятий кінець, із хрипким стогоном таки зсунув лаву з місця. Ще одним ривком поставив її на ребро.
— Ну от, — витираючи з чола рясний піт, обернувся до ватага горян. — Оцей лаз нині вартий, певно, й двох сотень воїнів.