— Знаєш, — довірливо прихилився до Влада, — люблю людей, що вболівають за спільне благо, але все потребує винагороди. — Коритко видобув із-за череса тугий шкіряний капшук, довго виважував у долоні, ніби не наважувався, віддати чи не віддати, і все ж урочисто простягнув Владові. — То за доблесть твою. Гм… А ти вже там постарайся як належить оповістити Миловидові, що довкола нашої кріпості теж ворожі загони никають, що й нам, мовляв, сутужно доводиться. Скажи: «Дуже бідкався Коритко, що мусить відмовити у помочі, бо у самого в нього лише сотні зо дві воїв…» Ну, та бачу, що й сам розумієш, — кинув на стіл перед Владом шкіряник із монетами.
— Не буду неправду Миловидові говорити, — похмуро здвигнув плечима Влад. — Видів же: у вас тут і тисяча ратників набереться…
— А ти скажи. Скажи! — з притиском мовив боярин. — Зла від того нікому не буде. А тобі — прибуток, — підморгнув довірливо, кивнувши на капшук з грішми. — Хіба, може, мало?
— Дешево, ох, дешево цінуєш кров людську, боярине, — перегнувшись через стіл, Влад злісно випльовував в обличчя корчинському володареві грізні слова. — Чи, може, й справді подібний я на супостата-перекупника, якому все на світі заступив зблиск злота та срібла?! — При тих словах погляд Влада, що пропікав вогнем співбесідника, робив його схожим на гірського беркута, готового за мить уп’ятися пазурами у свого ворога, який необачно перепинив дорогу.
Хворобливими плямами вкрилося обличчя посадника, він затнувся на півслові, ніби хотів щось заперечити, але так і не спромігся щось сказати. Аж тоді, коли Влад оволодів собою та, відкинувши рвучким порухом долоні шкіряник з грішми, підвівся з-за стола, Коритко прийшов до тями.
— Грізн! — верескнув якимось чужим і здерев’янілим голосом.
Ту ж мить став на порозі дружинник-велетень, один з тих, що супроводжували Влада та Гориславу до боярської хоромини.
— Тут я, боярине…
Посадник відізвався не одразу, мовчав якусь мить, ніби обдумуючи, як покарати зухвалого простолюдина.
Іншим разом наказав би згноїти його у підземеллі. Іншим разом… А нині мусив пам’ятати, що перед ним сланець колишнього дорадника княжого Миловида. Прочує посадник надтисьменський, що посланця його наказав Коритко кинути у поруб, не забуде повік образи такої. Ну що ж, нехай буде так. Звідси живий і здоровим мусить виїхати той глумливець. Та чи добереться до кріпості надтисьменської — на те вже воля богів. Коли десь у гущаку втрапить у нього стріла неждана, то таки ніхто не закине, що недопильнував посланця боярин Коритко.
— Нагодуй сланців від побратима мого Миловида… І нехай відпочинуть з дороги, — кивнув понуро дружинникові.
Мовчки повернувся Влад і разом із Гориславою попрямував за Грізном.
19
Чим прогнівила тебе, Ладо, заступнице родинного вогнища?! Чи ж не прикрашала тебе вінками із цвіту духмяного та стьожками барвними?! Чи ж не уславляла тебе співами величальними у хороводах дівочих? Чому ж нині не вимолю прихильності твоєї, о Ладо, не вблагаю повернути мені мужа мого, Влада. Одна, самітна скнію при вогнищі родинному, і нікому тугу розвіяти, неспокій та тривоги приспати.
Тихо. Нічна просинь ледь цідиться крізь маленькі присліпкуваті віконця, огортає сонною теплою хвилею все в затишній хижі коваля Добромисла. Всевладний сон розпростер свої невидимі сіті понад горами. Ніч.
Тільки Млада не може склепити і на часину повік. Намарно вговорює стара Літодана, аби лише про добре думала собі Млада: «О, виджу, виджу, ще кілька днів — і прийде твій час… Забудь про все зле і тривожне, споминай липі добро і красу споминай. Не для себе — для нього, дитяти, що під серцем носиш. Я знаю, що кажу. Про добре згадувати будеш, то й сина щасного і веселого народиш. Не думай лиш про зле, доню. Згадуй весну красну, і роси світлі ранкові, і потоки гірські — могутні та бистрі. І мужа… коли любиш його, споминай…»
Коли любиш… Та чи могла б не любити тебе, Владе? Хіба ж не кохання наше проростає у мені тривогою… і болем… і щастям? Мовби й немає між нами відстані жодної, стін кріпосних неприступних. І лав ворожих ніби й немає. Бо ось тут, перед собою, бачу усміхнені твої вуста, і очі променисті та гарячі, і голос твій чую, що розганяє неспокій та передчуття недобрі, і розраджує, і вспокоює. Навіть коли втома склепить повіки, і тоді не полишаєш мене, ладе мій, наодинці з сумнівами, приходиш, міцний і певний себе, аби могла обіпертися на долоню твою, мов із криці ковану, на хитливій дорозі життя.