Не спиться. Млада встає із ложа і аж тепер помічає, що сама у хижі. Знадвору сіється крізь віконце ледь чутний гамір. Щось діється у кріпості, певно, десь там, поміж людьми, і батько, і Добромисл із синами. Не захотіли тривожити її, піднялися тихо, що й не почула.
Хутко накинула на себе теплу чугу з овечої вовни, ступила до дверей.
У кріпості, здавалось, ніхто і не лягав спати. Час від часу стишений гамір голосів перебивав збрязкіт оружжя, воїни у бойових обладунках тихо про щось перемовлялися, тужно кам’яніли, видивляючись на ті наготування, жони та юнки, ніби випроводжали мужів та легінів своїх у далеку, сповнену небезпек дорогу. І лиш дітвора не переймалася нічим, ганяла доокруж, вбачаючи у тому нічному тлумі лише привід для розваг та забав.
Холодне світло місяця, що цебеніло згори крізь легенький, розкудланий нічним леготом, серпанок хмар, надавало доокіллю таємничої загадковості. Від того хижі зблиски зброї були нечіткими, розпливчатими, а бліді, аж голубуваті, обличчя людей — розгублені й безпомічні. Тривожний гамір голосів теж скидався на оманливе відлуння схованого нічним мороком плюскотливого потоку.
На якусь мить здалося Младі, що все те — лише химерний витвір уяви. Варто струсити із себе залишки сну, широко відкрити очі — і затишком та спокоєм зблисне пригаслий жар вогнища у їхній зовсім недавно зрубленій хижі, і війне терпкий пах смолистих соснових бервен. А потім… потім одним-єдиним порухом гарячої долоні розвіє всі тривоги та напасті муж її, Влад.
І так захотілося того Младі, що повірила у правдивість надуманого. До болю прижмурила повіки і аж по довгій хвилі, ніби вірячи, що таки зможе силою своєї переконаності все змінити, поволі відкрила очі. Ні, не під силу їй, при найбільшому бажанні переінакшити щось у сьому світі, долю якого так, заради забавки, творять всевладні боги, ох, не під силу. Бо коли б то було можливим, кожен з оцих наготовлених до бою воїнів знайшов би ліпше заняття, аніж вбивати собі подібних а чи важити власним життям на браннім полі. Може, колись і прийде час, коли всі на світі люди зможуть жити у мирі та злагоді, працею, а не грабунком та розбоєм у походах військових здобуватимуть достаток для своїх родин. І жоден не поглядатиме завидющим оком на добро та землі сусідські — ні верховоди чужих народів, ані власні князі та бояри. Адже земля — вона безконечна, кожному стачить її щедрот.
Нараз думки ті обірвалися від стишеного до шепоту окрику-повеління, яке сколихнуло гурти воїнів, єднаючи їх у одну могутню силу. «Готуйтесь!» — той поклик, що вихопився з мороку, ніби останній порив вітру перед грозою, прошелестів поруч і почав стихати десь далеко в темені, де губився кінець військової колони надтисьменців.
Першою гадкою Млади було пробратися до воріт, де на чолі колони мав би бути батько Гостомисл. Бо хоч забрали потроху літа міць та спритність, але на те не зважав старійшина. Досвід ратний та гострий розум давали йому право вже понад десять літ очолювати військо надтисьменської громади.
Годі було протовпитись крізь шумуюче велелюддя. Тож рушила у бік кріпосної стіни, аби звідти, згори, обдивитися, що ж то буде далі, та й розпитати когось про мету нічної вилазки.
Аж тепер відчула, що пробирає до кісток вогкувата нічна прохолодь. Тугіше загорнулася у накидку, пришвидшила крок.
Поминувши кілька хиж ремісного люду та дружинників, що тісно обступали з ближнього боку підніжжя горба, на якому височіла боярська хоромина, Млада почала підніматися пологим схилом. На його верхівці височіла похмура і неприступна стіна, увінчана вартівною вежею.
— А тобі, доню, чому вдома не сидиться?
— А… І ви тут, нанашко Літодано, — аж одсахнулася з несподіванки Млада.
— Тут, а де ж мені в таку ніч бути. Там мій молодший на вежі вартувати лишився. Не вспокоїться ніяк, що мусить у кріпості нидіти, коли інші стають до бою… — скрушно закивала головою. — Йому біда, а мені все ж спокійніше — як-не-як, а там безпечніше. А Добромисл зі старшим моїм — сохрани їх, Перуне! — ті до бою лаштуються. О, чує серце лиху годину.
— Що ви таке говорите, нанашко? Зіб’ють гонор з тих зайд та і вернуться. Не раз уже такі виступи нічні бували.
— Е, доню, я знаю, чого журюся — перебив її слова скрипучий голос старої. Прихилилася до Млади, зашепотіла на саме вухо. — Великий бій нині буде. Ая, старий мені так казав, але просив, аби нікому не говорила про те. Стоятимуть нині на смерть, аж доки… але то вже тобі знати не конче. Прощався зі мною Добромисл, казав, щоб не споминала його лихом, аби простила, коли чимось жалю мені завдав, — захлипала безутішно стара, відтак витерла сльози, заговорила знову. — Вже благала його, молила, аби нікуди не рихтувався, бо ж літ йому — повну торбу неси. Та не послухав. «Ти, — мовить, — з мене діда немічного не роби і на ганьбу не підбивай…» Гай-гай, то я його на ганьбу підбиваю. А сам… — Літодана безнадійно змахнула рукою. — Де вже йому воювати, вік такий, що варт берегтися, аби вітер на землю не звалив, та коло вогню у хижі гріти кості. Ох, чує біду моє серце, чує біду.