— Солодке вино, солодке. І слова боярина вашого ніби медом густим присмачені. Та тільки… порожньо за словами тими.
— Що, не схотів підмогу вислати? — з неприховуваною насмішкою дивувався Борич. — Та бути того не може!
Гнівно бликнув на корчинця Влад, вловивши у словах тих прихований глум. Стис десницею руків’я меча — аж пальці побіліли.
— Там люди на смерть стоять. А ти… — протягнув з хрипким віддихом. — Чи й про свою родину вже забув, що на кавалки посічена?!
Спохмурнів Борич. Втупився перед себе і німував якусь хвилю.
— Не гарячкуй, — пригасив спалах Влада. — Які вже там смішки… А що вколов словом — то тебе хотів до життя повернути. Виджу, стоїш тут, ледве сльози не пускаєш… Аби мужем зватися — не досить крисаню вбрати, треба вміти ще і в найтяжчу часину не зігнутися, вистояти.
— Вистояти. То не так вже й важко. А от як своїм зараз помогти, коли Коритко… Та… — лише рукою махнув обезнадіяно.
— Ну що ж, він — посадник княжий, своє знає. Але не забувай, що і громада корчинська чогось варта. Знав, що відмовить у помочі боярин, не з тих він людей, аби чужою бідою перейматися. Тому, заки ви із Гориславою його балачки слухали, і я не сидів без діла. Старійшини наші вже сказали своє слово: кожен, хто хоче допомогти вам у скруті та помститися за спалене придубинське поселення, може покинути кріпость. Така воля громади… Тож дві сотні воїв, повір мені, наберемо. От тільки зброї мало у нас. Та й коней роздобути не завадило. Добиратися треба далеко, а піші вої небагато варті супроти лехітських вершників. Десятки коней у стайнях посадника, та не дасть і одного Коритко. Не дасть, навіть коли б від того залежав порятунок усієї землі руської. Що вже прибрав до рук — ніяка сила в нього не вихопить, — скрушно хитнув головою Борич.
— Егей, братку, не тим клопочешся, — зраділо струснув за плече співрозмовника Влад. — У боргу ми відтепер в громади вашої. У великому боргу. Проте головне — є військо. Все інше — то вже мій клопіт. Будуть у нас і коні, і зброя буде. За зблиск золота та камінців коштовних, сам то кажеш, посадник ваш і себе самого продасть.
— Звідки ті скарби візьмемо? — з сумнівом звів на нього очі ватаг корчинських вартівників. — Де вже там на золото розжитися, коли боярин усе, що тільки можна, у свої комори тягне.
Влад відгорнув чугу та видобув із писаної тайстри, що висіла при боці, туго набитий шкіряний згорток. Озирнувся довкола і кивнув Боричеві на захищений від сторонніх очей закуток між двома стінами посадницьких стаєнь.
Аж коли заховалися у тому сховку, розв’язав сирівцеву зав’язку і обережно розгорнув клапоть шкіри. Заблискотіли звабливо барвними переливами коштовні камінці, червонясто і таємниче мінилися поміж ними золоті гарячі зливки, ніби скам’янілі жарини багато літ хороненого у землі вогню.
Зачудовано вбирав очима ті мінливі відблиски Борич, здалося, над силу відірвав від них погляд.
— Так… — протягнув майже пошепки. — За половину сього скарбу віддасть Коритко, певно, всі стада свої, і зброю, і кріпость на додачу. — Замислився на мить, доки згортав свій скарб горянин та примощував клунок назад у тайстру. — Посаднику покажи лише дещицю цього. Того стачить на зброю та коней для двох сотень наших мужів. Бо з таким скарбом не випустить тебе Коритко живим із кріпості.
— Твоя правда. Візьму половину, решту віддам Гориславі. Їй тут зараз робити більше нічого. Нехай чекає нас там, за стінами кріпосними, де зібралися люди від вашої громади. Так буде безпечніше. Я ж, не гаючи часу, піду торгуватися з посадником.
— Може, й мені з тобою? Хто знає, чи не засліпить боярина блиск коштовностей та не нашле мислі задарма все те до рук прибрати. Бо ж йому що комара позбавити життя, що людину — все одно.
— Все буде добре, друже. Для Коритка я — вістець від Миловида. — Він же добре знає, що моєї смерті не простить йому ніколи посадник надтисьменський. Не посміє.
— Ну що ж, щасти тобі. Я про всяк випадок чекатиму поблизу. В разі чогось — дай знати. Легіні мої не побояться і супроти посадника стати.
— О, бачиш, усе можна по-людськи залагодити, — посадник корчинський аж променився благодушністю. Натяк, що сланець Миловидів готовий заплатити за поміч, ніби влив у нього по вінця енергії. — А ти, виджу, хитрий, — покивував жартівливо пальцем на Влада. — Не виповів усього одразу. — Щойно розслаблений та вдавано зморений тяжкими клопотами, Коритко за одну-єдину мить перемінився, став гостинним та догідливим. — Так, завжди готовий я помогти у нещасті своєму побратимові Миловиду. Завжди. Хоч, може, й замало того золота за стільки зброї та дві сотні коней, але то — дрібне. З поваги до Миловида нічого не пошкодую. Так і передай… — радісно потирав пухкі долоні Коритко, пестячи поглядом коштовності, що причарували його. — У тяжку часину не до дрібних порахунків… — так примовляючи, він хутко і пожадливо згріб зі столу чималий клунок з коштовностями.