— Агей! — шмагонув повітря боярин майстерно виплетеною із сириці нагайкою — аж здригнувся під ним гривастий булань і розмашистим скоком, ніби й не торкаючись землі, помчав вершника вперед…
Гостинно зустрів їх боярин Радомир, що урядував у поселенні, заздалегідь довідався про гостей від сланця. А що знав Миловида ще за своєї юності (був його помічником у дружині князя Святослава), то не пошкодував ні медів сичених, ні вин духмяних, із земель угорських доставлених. Вгиналися столи від всякого їства. У широких череп’яних полумисках парувала молода ніжна баранина та оленятина, височіли поміж ними узгірки смаженої птиці, а посеред столу на широченному срібному тарелі спливав жиром засмажений на кострищі молодий вепр, за словами господаря, лише в полудень впольований задля такої нагоди.
Чи не до самого світання пінилося у келихах вино, снувала безконечна розмова: і про справи київські, і про зростаючі апетити князів лехітських, котрі віддавна точать зуби на руське порубіжжя, і про те, як нелегко впокорювати звичну до волі гірської місцеву чернь.
— Раджу тобі, як брату, Миловиде, — важко видавив із себе слова захмелілий господар. — З першого дня припни їх на короткий ланц, аби не те що супротивитися — писнути не сміли. Силу свою покажи, бо інак не впокориш їх плем’я гаспидське. От мої зворохобилися, мовляв, подать більшу, аніж належить, беру. В очі кричали: не по справедливості чиниш, боярине. Та не на того напали. З дружинниками своїми прибув на їхню раду, мечами гуртовисько впокорили, — загиготів п’яно Радомир. — А заводіїв наказав до хвостів кінських прив’язати та й прогнав коней кілька верстов. Повіриш, саме шмаття з тих лобомудрих лишилося, — хижо блиснули очиці господаря.
Масними від їства руками охопив Миловида за плечі, відтак поволі обтер рукавом лисніючу від смальцю рудувату бороду та вуса і кивнув підозріло пальцем перед собою, мовби погрожував комусь невидимому.
— Правда, — скривив вуста, — після. того розбіглося їх трохи. Але тих, хто лишився, отак-о тримаю! — стиснув жилавий костистий кулак, аж пальці набігли кров’ю.
Слухав ту мову Миловид та вибирав з неї лише те, що справді знадобитися може. Не заходив у суперечку, але про себе помислив, що тяжко, ой, як тяжко доведеться за оцими ненадійними валами Радомирові, коли нападники обложать кріпость. Бо чи піде хто з його поданників кров власну проливати, аби допомогти оборонитися цьому жорстокому боярину. Кривда така довго пам’ятається…
Вже за полудень зійшов Ярило, як зібрався Миловид у дальшу дорогу. Не схоплювався зарання, хотів, щоб відпочили після багатоденної путі воїни і перед черню, якою відтепер орудувати має, постали могучими та повними сил.
Щойно став загін на виду надтисьменської кріпості, протяжний згук трембіт сповістив доокілля про приїзд нового посадника княжого. Далеко навсібіч відлунювали ті тривожні і ледь тужливі згуки, скликали люд на віче. Радо відізвався глухуватий відспів бойового ріжка, який підніс до вуст за наказом боярина один із дружинників.
Скоком злетіли коні стрімким схилом до кріпосних воріт. Спинилися. Десятки або й сотні люду зібралося на вибитому дочорна широкому майдані перед входом у кріпость. Святкове було то видовище. Веселковими барвами іскрилися різноколірно гаптовані кептарі[19], широкі шкіряні череси, за якими майже з кожного виднілись руків’я довгих ловецьких ножів. Оксамитно зблискували на крисанях[20] глухарині пера.
Довкіл радного узвишшя поважно стояли кілька сивоголових старців. Аж по хвилевій мовчанці, що її не зважився порушити навіть боярин, один із них виступив наперед.
— Вітаємо тебе на своїй землі! — обмацував Миловида допитливим поглядом. Поважно взяв до рук пухку житню паляницю, подану одним із молодших мужів, ступив кілька кроків до посадника. — Прийми хліб-сіль краю сього в знак гостинності, у знак того, що добровільно визнаємо тебе своїм зверхником. Ти — слуга княжий і володар сеї кріпості, а отже, наставлений на оборону землі нашої. Тож довіряємо тобі віднині, — поважно продовжував старець, — нарівні зі старійшинами обраджувати справи громадські. Ми ж будемо, як належить, як на світі заведено здавен, податі зі свого добра тобі платити і шанувати яко посадника княжого…
Спалахнув боярин. Чи ж видів хто таке, аби простий оратай чи скотар смів говорити з ним на рівних та ще й вказувати, що має він, воєвода Миловид, робити! О, не бувати цьому!