Та враз імла розступилася. Здалося Младі, що вихопилася вона нарешті із кип’ячої пекельної купелі. Поволі почала знову сприймати навколишнє. Радістю було все: і цей старий, потемнілий та порепаний сволок знайомої світлиці коваля Добромисла, і голоси жінок, і навіть змога видихнути повітря зовсім безболісно, не корчачись у пекучих обіймах болю.
— Ади, матінко, — тішилася десь поряд Літодана, — прибуло нашого роду, прибуло! Хоч і в лихий час, а нічогенького сина собі виплекала. То вже муж твій зрадіє, на руках носитиме…
Знесилено відкрила очі на той голос. Дивилася, не могла надивитися на червонясте зморщене личко немовляти. Гарний легінь буде — міцний і сміливий, як батько його. І враз аж стрепенулася, згадка про Влада пронизала блискавицею. Згадала все — аж скинулась на ложі.
— Ти що ж, матінко, собі мислиш, — невдоволено заворкотіла на неї стара. — Лежи спокійно. Рано вставати надумала! — прикрикнула суворо.
— Ой, бабо Літодано! Ой… Там же монах говорив… і Гадан… Сівер та Гірл також з ними.
— Що то мені за напасть ще із тобою. Лежи, кажу! Про малого думай хоч трохи… Зглянься, Ладо, заступнице вогнища родинного! Хто ж то наврочив мою Младу?! — примовляла злякано і заклопотано стара, з усіх сил стараючись втримати породіллю на ложі.
— Та добре все зі мною! Добре, — почала вже спокійніше Млада, зрозумівши, що нелегко буде зараз пояснити все старій. — Вислухайте, тільки вислухайте! — мало не плачучи, притягнула її до себе. — Зрозумійте, що не хвороба то і не напасть якась, при повній пам’яті я! Чуєте?!
— Слухаю, слухаю, доню, — хитала головою стара, примовляючи те, аби лиш заспокоїти молоду матір. Осмута і недовіра прозирали у її погляді.
— Треба сповістити вартівників на стінах про небезпеку! Сповістити чимшвидше, бо всі-всі загинуть. Підслухала я там, під віконцем хоромини нового бога… Монах говорив Гадану… Зрадці вони! Умовлялися обрубати шнури ворітні, аби ніхто з наших не зміг повернутися назад у кріпость. Чуєте, бабо Літодано! Треба вже бігти! Вже, коли іще не пізно… Наших мало. Не вистояти, їм супроти лехітів. Всі пропадуть — і батько Гостомил, і дід ваш Добромисл, і сини, і всі-всі!
— Кажеш, зрадці? Надумали ворота закрити?.. — наростаюча тривога відбилася на обличчі старої, що аж тепер почала розуміти, про що йдеться. Вона обхопила обличчя тремтячими долонями, уже з увагою, аби не пропустити жодного слова, вслухалася у скоромовку молодої жінки. — Та як же то, доню?! Вже, вже біжу! — Літодана, накинувши на плечі кептар, вислизнула у темінь ночі, лупану далекими скриками і брязкотом криці…
Мало що можна було розрізнити внизу, у широкому видолинку, за сотню сажнів од кріпосних стін. Багато раз спостерігав Благовіст, як там, у ворожому таборі, звично копошаться воїни, ніби не неждані пришельці, а справжні господарі цих країв. Аж скипав, коли бачив, як без жодної остороги п’ють та їдять, провадять ратні забави. Та вдіяти нічого не міг. Годі-бо дістати когось із них звідси навіть стрілою із найтугішого лука.
І ось тепер, коли настав-таки час порахуватися із зухвальцями, наказано йому спокійно споглядати з кріпосних стін на бойовище, що поволі та неухильно, ніби лісова ненаситна пожежа, розбухало щораз більше. Ревіло, кублилося, раз по раз сліпуче зблискувало скриками торжества і передсмертними прокльонами. Грізне, страховинне виронище битви лише спокушало Благовісте, окриленого молодечим завзяттям та люттю до некликаних гостей. Аж тремтіла у м’язах туга, множена змалечку нелегкою ковальською роботою сила, владно кликала в криваве шумовиння жорстокої січі. Та мусив стримувати той поклик, бо ж велено стояти тут, і жоден, хто хоч трохи знається на ратній справі, не посміє діяти всупереч тому повелінню.
А внизу, ніби у велетенській кузні, стугонів, не стихаючи і на мить, видзвін криці. Снопи іскор викрешували леза мечів та барток, стикаючись у повітрі з непогамовною люттю, глухо стогнали під ударами важкі щити та металеві обладунки. І не було там місця жалю чи хоч би співчутливому погляду. Лиш зненависть, помста, прагнення вбивати і нищити все, що стане на дорозі, палали у жилах, сліпили очі та серця, що збайдужіли і оглухли до благань та схлипів поранених, толочених людським товпищем, до смертельної небезпеки, яка, здавалося, заснувала все довкола невидимим, але міцним і надійним павутинням.