— Кажеш, монах Іов, — проскрипів злорадно у темені старець. Від перших звуків того голосу запала гнітюча тиша. — Ну-ну, говори, послухаю…
Смолоскип, який послужливо тицьнув наперед Іова нічого не розуміючий Гадан, що тільки-но підійшов, вихопив з непроглядної темені скам’янілу навколішках постать колишнього тивуна боярського, який з виряченими від несподіванки чи страху очима колінкував перед старцем.
На невимовно довгу хвилю запала напружена мовчанка — тремка і ненадійна, ніби перегнуте ледь не навпіл — от-от хрясне надвоє! — лезо меча. Та не дав зламатися тому лезу голос монаха, що ніби з мертвих воскресив Горазда.
— Вставай! Негоже, аби виділи тебе таким ті, кому скоро ходити під рукою твоєю. — Іов, гидливо скрививши вуста, відступив до дверей. По-своєму зрозумієш той порух, зрадливий прибічник монаха вивіркою вислизнув із камінного мішка і вже звідти розпачливо вимолював милість у нового господаря, від якого щойно так необдумано відступився.
— Лихий поплутав, отче, — заговорив переконливо раз по раз з відданістю побитого пса заглядаючи у вічі старцеві. — Мислив, погибель моя прийшла… Ніколи більше!
— Мовчи! — байдуже обірвав його монах, змахуючи з руки павутиння, що зачепив при одвірку. — Мовчи! — повторив ще раз суворо. — Прости йому, господи, бо ж не відав, що творить. Я прощаю тобі. А ти… ти запам’ятай нинішній день на все життя, бо вдруге помилування не буде.
— Я пам’ятатиму, отче, — гарячково примовляв Горазд. — Вдячність моя не потьмяніє ніколи. Я віддячуся… багато знаю… Миловид! Він там, отче, — тицяв тивун рукою у кінець підземелля. — Там підземний лаз, що веде за стіни кріпосні. Я чув усе! Воєвода з дружинниками своїми має намір убити верховоду чужинського. Тобто, — знітився Горазд, — я хотів сказати, вельможного і славного Гнєза, який очолює воїнство, християнське. А ще хоче спалити метавки…
— Бачу, бачу, що готовий ти спокутувати вчинений гріх великий. Вірю в твої добрі наміри, сину мій, — медово тягнув монах. — Ну що ж, показуй, куди сховався той відступник Миловид. Там, за стінами кріпості, ведуть важкий бій наші брати по вірі, і мусимо хоч чимось їм допомогти. Веди!
26
Червоні зблиски полум’я там, на крайці ворожого стану, де зачаїлися страшні для кожної обложеної кріпості метальні оруддя, здавалося, сповнили новими силами військо горян. Зміцніло скинув понад огорнутим темінню бойовищем, що видзенькувало та гримотіло гартованим металом, бойовий клич захисників надтисьменської твердині.
«Войє-е-е!» — дзвеніло могутньо і гордо, ніби самі гори довколишні множили безмірно той невтихаючий скрик. І здавалося, розступилися, подалися назад ворожі лави, що тісною смертельною підковою охопили надтисьменське військо, прагнучи будь-що зімкнути її краї.
Та ненадовго стачило того надлюдського пориву. Занадто нерівними були сили супротивників. Тугі кінці живої підкови, що було подалися назад під раптовим натиском, знову повільно, але невблаганно почали зближатися. На смерть стояли горяни, та рідшали їх ряди, і нікому було заступити місце полеглих.
Ще на початку битви, зрозумівши, що не вдався нежданий напад, Гостомисл хотів повернути військо назад, але гордість перемогла тверезий розсуд. Зрештою, була й інша причина, мусив хоч на якийсь час відвернути на себе увагу лехітів, аби міг здійснити задумане загін Миловида. Але коли там, за ворожим табором, шугнули догори криваві пасма вогню, сповістивши, що задумане здійснено успішно, швидко і без втрат відступити під захист стін кріпості стало вже неможливим. Для затиснутих у смертельні лещата ворожого війська надтисьменських загонів шлях до порятунку був єдиний: будь-якою ціною не дати супротивникові зімкнути коло і вивести з-під удару основні сили через вільний ще прохід.
А тим часом люто стиналися мечі та бартки, викрешуючи снопи сліпучих іскор, під оскаженілими ударами розколювалися щити, ніби зладнані не з міцних волових шкур, оторочених металом, а з шматків деревної висохлої кори. Не рятували від ворожої криці ні шоломи, ні кольчуги. У вируючому шаленстві січі вчувався зловіщий вдоволений регіт богині смерті Морани, що, розмахуючи крилами чорної накидки, витанцьовувала над бойовищем. А може, були то темні тучі гайвороння, яке, зачувши поживу, тільки чекало, доки все втихомириться, аби приступити до ситної трапези.
— Все, Гостомисле, треба на щось зважитися, — протиснувся крізь шеренгу охоронців старійшини десяцький боярської дружини Літодар. Закривавлений, він весь пашів жаром, ніби щойно вихоплена з полум’я головешка, обпікав за кожним словом сталевим зблиском очей, ще не охолонувши від шаленства бою. З п’яти десятків воїв, які були під його орудою і пинили натиск правого крила лехітів, заледве лишилася половина. — До світанку нам не протриматися, навіть як до останку стоятимемо. Ще часина-друга, і зітнуть нас усіх…