Выбрать главу

— Сам бачу, що не втриматися нам. Чекали нападу лехіти, наготовлені були до того. Отже, попередив їх хтось… Мислю, у кріпості поміж нас гадина зрадлива звила кубло собі. — Гостомисл обвів зором шматоване людськими скриками бойовище, ховане передранковою сутінню. Скорбота проступала в кожному слові, в кожному порухові старійшини надтисьменської громади. — Десятки найхоробріших полягли. Чим жон розрадимо, мужі яких упали на бранному полі?! Що скажемо дітям, які забудуть після нинішнього бою саме слово «батько»?! Нас проклинатимуть, бо не передбачили всього, повели людей на вірну загибель.

Миттєво збігли з обличчя старійшини жаль і співчуття. Тепер лише суворість різьбилася в зморшках чола.

— Відступати до воріт! — повелів скрижанілим голосом. — І… — спинив порухом корчуватої, обплетеної набухлими жилами руни Літодара, що рвонувся при тих словах до своїх, аби передати наказ Гостомислів, — спитай, хто охочий прикрити відступ основних сил, хай зберуться сюди…

Похмуро кивнув на ті слова десяцький, розуміючи, що їх, охотників, чекатиме вірна загибель, і зник за плечима охоронців ватага, які стояли довкруж нього, наготувавши зброю, але поки що не вступали в бій.

Якусь мить старійшина обдумував щось своє, відтак заговорив.

— Настав і наш час, — звернувся до відбірного загону своїх охоронців, наледве перекрикуючи ревище січі. — Ви — гордість громади нашої, найвдатніші у справах ратних. Лише вам під силу спинити наступаючого ворога і дати змогу родичам своїм відступити за стіни кріпості. Мало хто з вас зможе згадати завтра січу нинішню, мало хто вернеться до жон своїх і матерів, тож кожному, кого здолала неміч, вільно вступитися з нашого кола, бо зараз слабкий духом не може стати надійною опорою, як не може дорівнятися горам оцим навіть найвища купина, витворена кротом. Ті ж, хто гідний доблесті пращурів, хто готовий піднятися над благами, якими притягує нас життя, нехай готуються мовити клятву Перунові, великому воїнові і заступнику народу нашого. Закрийте очі, бо, відкривши їх, побачите лише рівних собі.

Умовк старійшина. І склепили повіки ті, хто обрав обов’язок перед громадою, викресливши тим самим для себе сподіванки на майбутнє, на право жити.

І коли за знаком Гостомисла відкрили знову очі, то побачили, як стають у їх ряди звіщені Літодаром воїни. Аж коли кілька десятків найвідважніших стали плечем до плеча у шаленіючому видзвоні невтихаючої битви, мовив слово старійшина.

— Радійте, бо ви — обрані. І віднині ніхто у нашому краї не споминатиме без вдячності імена ваші. Мовте ж за мною велику клятву Перунові.

Глухо і суворо зарокотали голоси мужів. Кожне слово священної клятви, здавалося, повнило тіло незборимою силою, бо ставали поруч пращури, полеглі у битвах з чужинцями, і сталили рішучість та мечі своїх нащадків.

«… Візьми нас, Перуне, і назови синами своїми, і возслав рід наш і землю руську, що возстала із небуття на половину світу. Стаємо-бо на її оборону…»

Змовкли слова клятви. Розпачливі стогони поранених та прокльони вмираючих невидимими міцними путами обплутували думки та чуття, виціджували по краплі рішучість і мужність. І вже непевність та бажання вижити у цьому світі, що раз по раз зблискувало гартованими смертоносними лезами та яскрінню крові, брало верх над найвищими почуваннями.

Та була то лише миттєвість. Бо хто мовив велику клятву, мусив забути про світ живих і залишав для себе єдине право — ненавидіти і вбивати ворогів.

— Час! — кинув коротко Гостомисл. Міцно стиснув рукоять меча, підняв його над головою і спрямував вістрям на ворога. — Войє! — мовив стиха, ніби сам до себе. Глухий неголосний гомін сколихнув нечисленну шеренгу тих, хто поклявся перемогти або загинути — Войє! — Неголосним був той клич, бо саме так мають говорити тіні полеглих, до яких приєднала охотників велика клятва.

Майже бігцем невеличкий загін кинувся туди, де мала б бути уявна вершина оборонної підкови горянського війська. Мовчки заступали воїни тих, хто стримував натиск чужинців. Стомлені довгим боєм, ті поволі відходили туди, де чекав порятунок.

Так мусило бути. Так було завжди. Тільки найміцніші духом рятували своїм життям майбутнє свого краю, всієї Русі.