І не втихнути їй, доки не поляжуть під ударами лехітських мечів усі оборонці кріпості.
Аж зубами скрипнув від безсилої люті. Невже негоден нічим допомогти людям, що гинуть там, у кривавому тлумі?! Невже він, володар і велитель краю цього, змалів нині до безпомічного видивлювача, якому час саме згадати про власний рятунок?! О ні! Лише той, хто повірить у безсилля власне, справді безсилим стає. То вихід для слабодухих, для людців, які цінують власне життя над честь і над обов’язок, забувши, що найвище призначення мужа — залишити слід та добре ім’я.
Коли вже наготовлений був кинути наосліп свій загін у вороже товпище, аби потішити ще хоч раз серце молодечою звитягою і впасти нескореним, затуливши собою хоч дещицю рідної землі, увагу його привернув невеликий гурт воїнів, що раптово вихопився із шаленства січі. Спинившись оддалік, чужинці тепер лише спостерігали за боєм та перемовлялися збуджено, певно, смакуючи близьку вже перемогу над військом надтисьменців. Поміж них, у тому вже годі було схибити, упізнав Миловид верховоду чужинського війська — Гнєза. Спроквола притримуючи розгаряченого скакуна, що, стривожений запахом крові та невтихаючим гулом побоїща, ні на мить не спиняв свого витанцьовування, той поблажливо покивував на слова своїх наближених. Кучма білосніжного пір’я, що увінчувала гостроверхий шолом чужинського воєводи, дала змогу Миловидові вже не випускати його з поля зору.
Ніби повів ранкового леготу, безшелесно мигнувши неглибоким виярком, непоміченими наблизились до ворогів дружинники володаря надтисьменської кріпості.
— Гнєза лишіть мені… — пошепки повелів воєвода, коли вже тремтіли натягнуті до останку тятиви тугих луків. Ту ж мить шугнули в повітря стріли. Без жодного скрику лягли на землю прошиті тими безжальними жалами наближені Гнєза. Ще не розуміючи, що сталося, відірвав погляд від людського мурашника верховода лехітів. І отерп, обпалений ненавидячим поглядом Миловида. Зрозумів усе. Ще міг уп’яти стремена в черево коневі, готового щомиті шугнути над землею, ніби стиснута до краю пружина, і врятуватися. Та не звик тікати від небезпеки. Тож миттю повернувся обличчям до ворога. Поволі видобув меча. Синій зблиск точеного леза, здавалося, запалив певність і непоступливість у льодянистих очах лехіта. Чекав.
Владним порухом десниці повелів Миловид своїм воїнам відійти подалі, аби ніхто не зміг заплямити ратної честі воєводи та звинуватити його у спробі сховатися за чужі спини. Справи такі годиться полагоджувати наодинці із ворогом та совістю своєю. Стиснувши намертво рукоять меча, рушив навстріч суперникові.
— Ну, от і стрілися… — мовив вдоволено, спинившись за кілька кроків від ворога.
Нічого не відповів на те Гнєз, лиш око прискалив, ніби лучник, що примірюється для стріли. Хрипким вигуком звів коня на диби і кинувся вперед, аби збити з ніг супротивника і тут же прикінчити одним-єдиним змахом меча.
Та не врахував, що не в одній битві підточував майстерність ратну його ворог. М’яко відскочив Миловид з-перед коня і тут же рубонув тварину по задніх ногах. Дико заіржав поранений скакун і важко, мов підрубане під корінь дерево, гупнув об землю. Забив нажахано копитами, розкидаючи навсібіч жмутки видертої трави. Нелегко довелося б вершнику, але за нікчемно малу мить між ударом Миловидового меча та падінням тварини зумів-таки птахом вилетіти із сідла Гнєз. І вже на рівних ногах спритно відбив удар суперника, що міг би стати для нього смертельним. Відскочивши на крок назад, охопив двома руками рукоять важкого меча і насторожено обмацував очима ворога, прагнучи розгадати напрям наступного удару. Спокійним був і врівноваженим, лиш біло зблискували ненавистю очі.
Знову і знову стикалися в повітрі гартовані леза, викрешували снопами іскри, скреготали хижо, мов страхітливі ікла кровожерних потвор. І здавалося, ніколи не скінчиться цей двобій рівних по силі і досвіду ратному мужів. Бо ж сліпі мечі і байдуже їм: чи задля неправедної мети кидає їх уперед рука господаря, чи задля справедливості. Певно, була то лиш випадковість, що не Гнєзу, а Миловиду вдалося скористатися слушним моментом і різким нежданим ударом відбити далеко вбік зброю супротивника. Ту ж мить він блискавично вгородив у груди ворогу свого меча. Дико зойкнувши, той повалився на збиту траву.
Важко дихаючи і все ще з осторогою стискаючи у десниці зброю, якусь хвилю дивився воєвода на ворога. Відтак скинув з голови шолом, рукавом обтер спітніле чоло. Стомлено повернувся спиною до конаючого лехіта, шукав очима своїх дружинників.