— Ти?! — привітав її здивованим вигуком.
Спохмурніла. Лише заклопотаність та подив розгледіла у його очах. І більш нічого. Навіть відсвіт радості від цієї зустрічі годі було відшукати у тому погляді.
— Спішила дуже, — мовила сухо, не приховуючи образи. — Посадника Миловида остерегти мушу — велике військо бачила на Купецькому шляху, зовсім недалеко звідси. Багато воїв, може, з кілька сотень. Мислю, князь лехітський вислав підмогу своєму воєводі.
— Військо, кажеш? — стрепенувся Влад. Не перепитував, рвучко повернувся до дружинників, що стояли поруч. — Усі туди! Найперше — полагодити і закрити ворота, — провів поглядом воїнів і глянув знову на дівчину. — Розповідай, усе розповідай, Гориславо. Нині я у відповіді за кріпость нашу…
Намарно вслухалася у мову його, порожньо було за тими словами. Ніби і не цей голос дарував їй щастя тої чаклунської ночі, що спливла в невідь. Чи, може, й сама та ніч лише примарилася та й встала між ними глибокою прірвою, дна якої не судилося сягнути вже ніколи…
31
Від густого запаху цвілі і вільгості, що обволікала важким задушливим баговинням, іржею в’їдався в тіло та думки, ще безпросвітнішим бачилося майбутнє. Та й чи є воно у них, те майбутнє?!
Щойно Осташко приніс звістку, яка закреслила рештки сподіванок на успішне скінчення щойно виплеканого задуму. Боярин Миловид вирушив у світ ліпший, а замість себе наставив господарем у кріпості якогось безрідного язичника. Того самого, що, власне, і є винуватцем усіх бід, бо хтозна-як зумів привести надтисьменцям помогу, що й вирішила долю битви.
Розумів Горазд, що коли й можна було сподіватися на милість Миловида, передавши йому цього повискуючого в темряві старого щура, то навряд чи вдасться умовити нового повелителя порубіжної твердині. Гм… зять старійшини Гостомисла… Нічого не говорило те ім’я колишньому тивуну. Знав одне, що у помсту за свого вбитого батька не прислухається той Влад до їхніх благань. Миловид — той би простив, бо ж не один рік ділився з ним, Гораздом, всіма помислами своїми. А помисли ті до одного були: як впокорити громаду надтисьменську, як довести тій черні, що лише один боярин є справжнім господарем у цьому краї… А тепер — на тобі! Замість думати про зміцнити в цих околицях справедливої княжої влади, Миловид передає її зятеві старійшини Гостомисла, зачинателя всіх бунтів супроти себе. Ні, з новим посадником можна домовитися хіба що про власну смерть.
І все ж потаємно гордився собою колишній тивун, що навіть у такій скруті діяв обачно і далекоглядно. Що не поспішив з покаянням, а таки вирішив перечекати та огледітися. Певно, завдяки тому і живий ще разом із цими безмізкими войовниками, що єдине вміють — мечем махати та шукати власної вигоди.
Що ж, і далі годиться діяти обачливо та з осторогою. От повернеться Осташко, висланий знову на вивідний, розповість, що новенького намислив новий «боярин». Отоді й можна буде щось вирішувати. Зрештою, дорога до порятунку тепер одна: через хід підземний. Ночі можна й тут дочекатися, навряд чи сюди хто сьогодні загляне. Бо ж із дружинників, що знають про цей лаз, кажуть, усі полягли у тій січі разом із воєводою.
Та відчував Горазд, що тим лише вспокоює себе. Насправді ж непевність становища, довга бездіяльність та постійно нависаюча небезпека незримо, ніби шашіль деревину, підточували волю до супротиву. Не було бажання навіть перемовитися словом зі спільниками, глуха злість та роздратування врешті-решт підкорили собі всі інші чуття. Здавалося, навіки поховано їх у цій мертвотній тиші.
І тільки скрадливі, ледь чутні кроки на камінних сходах, що вели до підземелля, пробудили до життя тіні людей, зачаєних у тісному камінному мішку.
Горазд припав до дверей і насторожено вслухався у ті звуки, чуючи позад себе похапливий віддих тих, хто тісно пов’язаний із ним спільним злочином.
— То я, Осташко… — почувся тривожний шепіт. Горазд наліг на важкий металевий гак, закріплений у камені, і ледь відхилив двері. Худорлява постать підлітка просковзнула досередини.
— Ну, що там нового? — обступили хлопця тісним колом, видихаючим страх та непевність.
— Нічого доброго… — глухувато і якось знехотя, ніби через силу, почав оповідати хлопець. — Наші… — спіткнувся на слові, але таки не поправив себе, — готуються знову кріпость обороняти. Звістили, що йде сюди велике військо, певно, на поміч воєводі Гнєзу. А воєвода вже віддав богові душу… — всміхнувся з хлоп’ячою безпосередністю.
— Гм… — потер радісно руки колишній тивун, — А кажеш — нічого доброго не приніс. Та ліпших вістей годі було й ждати! — Горазд миттю сповнився енергії та снаги: — Не гаючи часу, ідемо назустріч лехітам. А родичі наші дорогі нехай укріплюють стіни, нехай чатують на ворога скільки влізе. Разом із посадником новоспеченим. Не порятуватися їм тепер від смерті. Непомітно над ранок проведемо у кріпость воїнів християнських цим от лазом. А тоді вже, — зареготав торжествуюче, — буде по всьому. Ніхто не порятується від кари, посланої самим господом. Ніхто!