— Горисла-а-а-во-о-о… — стогін, що нараз вихопився із глибини грудей надтисьменського посадника, змусив Борича озирнутися. Він уже вклав на землю одного зі своїх супротивників, тепер зводив рахунки з останнім із зрадників, що спробував було вислизнути назовні. Пальці корчинця, мов залізні лещата, зімкнулися на горлянці ворога, який вмить зів’яв та лиш вичавлював із себе нажахане хлипання.
— Тікати намислив… Мене одурити схотів… Не сховаєшся від покари, гидотне поріддя, — торжествуюче гримкотів голос Борича, який за кожним словом стріпував невдатного втікача, ніби надумав витрясти з того рештки життєвих сил.
Враз відкинув від себе охлялого ворога та поглядом увіп’явся в глиб підземелля, звідки на повну силу лунали тупіт ніг та стривожені вигуки.
— Владе, наші! Нарешті… — віддихуючись після жаркої сутички, вигукнув Борич.
Одразу ж кілька смолоскипів жовтими плямами вихопилися із-за викруту ходу та через хвильку освітили місце недавнього бою. Загомоніли збуджено воїни.
— Зловили їх таки!
— Наздогнав їх посадник наш!
Воїни ближче підійшли до посадника, і враз стихли веселі вигуки. Біля тіла вбитої дівчини стояв на колінах їх посадник, тужно похилившись у скорботі і незважаючи на прибульців. — Горисла-а-во-о… — все було у тому стогоні — незагойний біль втрати і кохання, прокляття всьому світові за жорстоку несправедливість і клятва завжди зберегти у серці образ дівчини, котра вдруге захистила його від смерті…
Тихо було.
Вигойдувалося, мерехтіло жовтаве світло смолоскипів та карбувало на чорному тлі схилену над полеглою коханою тужну постать молодого мужа, похмурих воїнів, які, похиливши на груди голови, мовчки кам’яніли перед цим втіленням нерозрадного горя і страждання.
34
Через кілька хвиль Влад зі своїм побратимом були вже на стіні. Міцна та широка (на ній могли вільно розминутися троє вершників), вона була надійно захищена ззовні товстим пристінком, що сягав ледь не до пліч. Поквапом дісталися до західної вежі, з якої, мов на долоні, видно було викрути Купецького шляху, що подекуди витикався із зеленавої яскріні лісів.
Незрима напруга обволікала все отут, де вже готувалися зустріти ворога оборонці кріпості. Трепет небезпеки рішучістю запалював очі захисників надтисьменської твердині. Пильно вглядалися в далеч, оповиту червонястими відсвітами вже тьмяніючого призахідного сонця.
Аж вібрувала тиша, погідно було і тривожно. Разом із вечоровою сутінню насувалися на горян нові випробування, може, во сто крат важчі пережитих.
Все ніби скам’яніло та завмерло у кріпості. І коли та передгрозова тиша стала вже нестерпною — хрипко розітнув її самотній згук трембіти. Тремкий і беззахисний, він, здавалося, ось-ось обірветься. Та тут же відізвалися до нього трембітарі з інших веж. І вже не до людей, а до самих небес возносили і ридання, і прокльони, і глухий рокіт погроз. Так з давніх-давен сповіщали надтисьменці про наближення ворога, перестерігаючи все довколишшя про навислу над краєм небезпеку.
Раптово стихли, ті тужливі звуки.
Тепер уже не треба було орлиного зору, аби розгледіти далеко на шляху гойдливу, зблискуючу крицею та вібруючу глухим гулом сотень кінських копит, звивисту потвору, що поводі й невпинно підповзала все ближче.
— Готуймося до бою, браття! — той вигук Владів, здавалося, долетів аж до протилежних стін кріпості.
— Войє! — стоголосо обізвалася вся кріпость на ті слова. І у відгомоні бойового кличу горян, що могутньо сколихнувся над стінами, дзвеніла клятва відстояти кріпость або з честю полягти у двобої з чужинцями. Бо ж здавен відомо: до всього можуть звикнути русичі — і до голоду, і до праці найважчої, і до незгод ратних, одного лишень їм повік не навчитися — неволі і покори рабської.
А хитлива колона ворожого війська щораз ближче зблискувала залізною лускою — сотні вершників, злитих у єдине і нероз’ємне ціле, безпечно наближалися до кріпосних стін, з яких щомиті могла сипонути навстріч злива смертоносних стріл. Ось уже виступили перші ряди чужинців на відкритий пригірок перед самим урвищем, яке вивершували присадкуваті та масивні кріпосні стіни. Змайнуло у червонястих променях сонця важке знамено. І нараз закам’яніла зведена вгору рука молодого посадника, що вже готовий був подати лучникам знак відпустити тятиви.