Та кожен знав: скористатися такою стрілою можна лише проти того, хто посягне на волю гірського краю, скористатися на початку бою — потім прийде на поміч Перун і допоможе здолати нападників. Той же, хто забуде ту заповідь, сам згине у муках страшних.
Лунка тиша, що, здавалося, аж променилася сухим зеленуватим світлом, тривожила, забивала віддих. Ось-ось вона вибухне і бризне навсібіч брязкотом металу, сліпучою кривавою іскрінню, ревищем, у якому сплетуться воєдино і висвист стріл, і гупотіння кінських копит, і сп’яніння звитяги, приреченості і смертельного жаху… Ось-ось…
Похмуре небо плавиться сіруватим відсвітом, спадає на гірські узвишшя, смарагдову зелень лісів, на товпище воїв… Ось-ось…
У тій порожнечі, що розколювала надвоє світ, ледь кивнув рукою чужинський світловолосий воєвода. Ту ж мить виїхав наперед інших, зблискуючи, мов хизуючись, металевим обладунком, один з його соратників, високо вгору звів безоружну правицю, скерував скакуна у бік кріпосних воріт. Стріпнувши буйною гривою, кінь, здавалося, знехотя корився вершникові.
— Гей, люди! — спинившись за десяток сажнів від рову, загорлав чужинець. — Хочу говорити з посадником кріпості!
— Від чийого імені говорити будеш?
— Від імені воєводи Гнєза, достойного слуги великого князя Мешка.
На вежі, що височіла над воротами надтисьменської твердині, звелася кремезна постать боярина Миловида.
— Про що говорити зі мною маєш, лехіте?! Нападниками нежданими прийшли ви на нашу землю — тож не словами, а оружжям розмовляти будемо!
— Не квапся, вельможний боярине. Не з підступом, не з лихими намірами прийшли ми, вої славного і хороброго володаря землі лехітської, у ваш край, а з радісною вістю. Вельможний повелитель наш, що взяв уже під свою милостиву руку Червенські гради, не обминув ласкою і ваші землі… Тож подумай, боярине! Хто з належною вдячністю сприйме сю милість — і для себе, і для нащадків честь і шану здобуде. Бо милостивий до покірних підданців повелитель наш.
— Негоже мовиш, лехіте, — заклекотів гнівом голос Миловида. — Одвіку руські люди жили в сих горах, одвіку сягала сюди влада великого князя київського. Та й кріпості оці порубіжні закладено за повелінням великого Святослава на оборону і міць руської землі. Тож чи личить нам нині навіть мову вести про те, аби добровільно піддатися кознивому володарю вашому! — аж кипів від тамованої люті. — Ніхто ще не смів нахабно пропонувати боярину Миловиду зрадити землю руську. Пускаю тебе живим лише тому, що послом єси. Це моє останнє, слово, так і передай своєму господареві!
— Та все ж подумай, боярине! Подивися на сотні воїв, які стоять, перед твоєю кріпостю. А се лише передній загін. Їх не вистачить — інші прийдуть. Жодна кріпость не встоїть перед могуттю вельможного князя Мешка. Тож чи тобі йти всупереч його волі, посаднику! Щедрий він для друзів своїх, та нещадний до ворогів. Через непокору свою згинеш і сам, і всі, хто з тобою у кріпості.
Не міг стерпіти цих слів Миловид, хижо сіпнув верхньою губою, скинув оком на лучника, що стояв обіч, готовий щомиті відпустити тятиву.
— Коня!
Дзенькнула тятива — і ту ж мить кінь лехіта звівся на диби, голосне дике іржання його скинулося луною і перейшло у стихаюче хрипіння. Вершник рвонув повід, аби осадити скакуна, висмикнув стрілу, що вп’ялася трохи нижче його стрункої білої шиї. Бризнув із рани іскристий кров’яний струмінь. Кінь затремтів на ослаблих ногах, ніби з тою стрілою вийняли з нього всю силу життєву, осів на землю і забився в корчах. Відтак стих.
Верхівець, що встиг зіскочити, застиг на місці, якусь мить дивився на мертву тварину, наче дивуючись, що її змогла звалити така незначна рана, потім зі злістю відкинув стрілу вбік. Поволі повернувся і, щораз пришвидшуючи крок, ніби очікуючи, що ось-ось і його вцілить безжальна криця, похитуючись, попрямував до своїх…
4
Не дочікувався воєвода Гнєз, доки підоспіє його сланець: і чув, і бачив на власні очі, чим закінчилися ті переговори. Хоч не надіявся, що одразу відкриються ворота перед його воїнами, та не сподівався і на подібне зухвальство. Палка хвиля люті затопила думки, владно підштовхувала дати клич до наступу. Майже над силу стримував хижу лють, бо розумів: кинути з ходу людей на оці неподатливі стіни — не минути поразки. Та й Мешко не подарує йому, коли покладе у першій же сутичці добірне військо.