— Пусте, чоловіче. Наступного разу буду обережніший! — усміхнувся відьмак, і чолов’яга погнав коняку далі.
Вже здалеку донеслося:
— Ач! Розходилися! Зовсім на людей не дивляться. Кляті відьмаки…
Він зупинився як укопаний — таких слів раніше не було чути.
Поринувши у роздуми, Добровін підійшов до міського саду. Пройшов повз охорону, крізь відчинену браму, і вловив запах стиглих яблук. Пригадалося щось добре, з дитинства. Чужі сади, які обривали з друзями. Приємна прохолода пахучого червонястого яблука в кишені. Пройшовши вперед, він знайшов яблуньку, всипану великими жовтими плодами так густо, що, здавалося, от-от не витримає і впаде. Добровін підійшов до неї і торкнувся рукою найбільшого яблука — гладенького, теплого, випещеного сонячним промінням. Спливла розмова з Яром, що вже давно скалкою сиділа у пам’яті. Той, як завжди, шукав легких шляхів.
— Скажи, Добровіне, а чого відьмаки не можуть виготовити для мене багато-багато золота? Я б роздав його людям, і вони були щасливі… — спитав якось князь напідпитку.
— Ти вважаєш, золото робить людей щасливими?
— Ну, так! Їм не треба буде важко працювати, вони зможуть більше відпочивати, думати, мріяти. Вони любитимуть мене, і наше князівство стане найкращим.
— Князю, невже я мушу повторювати те, чого навчав тебе у дитинстві? Наводити приклади про пекарів, які кинуть пекти хліб, селян, які кинуть вирощувати пшеницю, ремісників, які кинуть виготовляти одяг і взуття? І що після всього цього у людей не лишиться нічого, крім золота, яке не з’їси і не вдягнеш?
— Так, так, я все це знаю! Але мусять же ваші кляті чари допомагати людям?! — обурився Яр.
— А вони й допомагають. Я з тобою. Чи це не допомога? Мої учні по всій Словунії лікують і навчають людей, захищають їх від чорнобожих тварюк, вивчають закони Прави, Нави і Яви. Невже цього мало? Чого ти ще хочеш? Щастя для всіх і назавжди? То нагодуй їх грибами для видінь, або краще відразу всіх повбивай! І тоді точно всі стануть щасливі, бо зникнуть страждання. Усі страждання — від бажань, а після смерті бажань немає!
Добровін картав себе за нестриманість. Після того випадку стосунки між ними змінилися. Яр перестав ділитися з чаклуном думками і тривогами, а сам Добровін став жорсткішим, вимогливішим. Яр не так дослухався до відьмацьких порад. Розколина, що зародилася тієї ночі, ставала дедалі ширша.
Добровін ходив садком, удихав запах яблук, торкався листя, випробовував на міцність смородинове гілляччя. Поступово думки перекинулися з минулого в майбутнє. Вибори Старшого Князя. Зазвичай кожен рід обирав собі князя, а ті вже з-поміж себе на Великій Раді обирали Старшого. Час правління Старшого Князя ніяк не обмежувався, та самі князі могли будь-коли зібратися й прийняти рішення про перевибори, але обов’язково одностайно. Тому не так часто відбувалися перевибори Але нещодавно до двору з'їхалися всі князі й оголосили про Велику Раду на кінець лютого. Осінь щойно увійшла у свої права, тож князі натякали: Яр ще має час виправитись. Та сам він не прагнув ним скористатися — навіть не прибув на зустріч. Добровін марно переконував його. «Я зайнятий! У мене лови!» — кидав він відчіпного і зникав з молодою дружиною у невідомому напрямку.
Щодо Діви, його дружини, Добровін ніяк не міг визначитись. Як не намагався проникнути у її Сутність, нічого не виходило. Відчувався слід якогось стародавнього закляття. Щойно її Сутність починала відкриватися його внутрішньому оку, душу обплутувало таким соромом і небажанням йти далі, що він повертав назад. Виходило, сам себе зупиняв! З такими викрутнями Добровін ніколи не стикався, і це також спричиняло тривогу. Коли він розповів про це Яру, той спитав:
— А що таке Сутність?
— Сутність — це справжній Ти. Ми живемо у цьому світі під прикриттям безлічі личин, інколи самі забуваємо, де наше справжнє Я, а де — машкара. А Сутність — це те, що найглибше, незмінне…
— То ти й мою Сутність можеш прочитати?
— Можу.
— І що ти у ній бачиш?
— Нічого. Те, що я можу, не означає, що я обов’язково це зроблю.
— То виходить, мою Сутність ти не читаєш, а Сутність моєї дружини хочеш пізнати? — спитав уїдливо князь.
— Так, — відповів Добровін.
— То послухай мене! Відтепер я забороняю тобі лазити в душу моєї коханої! Я їй вірю, і цього тобі має бути досить. Поки що старший князь — я!
Ця розмова стала ще одним зламом у їхніх взаєминах.
Добровін багато часу провів у пошуках відомостей про Діву, та дізнався лише, що народилась вона десь у Древії, поблизу Великих Пустель. Рано осиротіла. Подалася світом. Об’їздила всі землі Словунії та Орії і вже збиралась у Богумир, та зустрілася на ловах із Яром. Було в цих подорожах щось таке, що непокоїло Добровіна. Чого б це проста селянка-сирота вирішила поїхати світ за очі? І випадково зустріла Старшого Князя? І випадково стала його дружиною? Добровін не вірив у такі випадковості, але мав лише підозри і здогадки.