С@мотність в мережі. 15 хвилин по тому
Чому пост-епілог?
Бо він був в моїй уяві перед прологом. Був там від першого слова «С@мотності...», яке я вистукав з клавіатури свого комп’ютера. Не було там ще ні другого розділу, ні середини ані епілогу. Але був пост-епілог. Я його створив в Берліні, на вокзалі Ліхтенберг на лавці 18 серпня 1998 року. Саме починався мій день народження, а я на тій лавці чекав на поїзд до Франкфурту. Я не включив його до рукопису «С@мотності...», котрий надіслав до видавництв "Czarne" i "Prószynski i S-ka", тому що в той час мені видавалось, що він в тій книзі не потрібний. Але зараз, 3 місяці після опублікування «С@мотності...» і після отримання кількох сотень е-мейлів, маю відчуття, що помилився. Тому я записав ті думки від 18.08.1998 року і погодився на їхню публікацію.
П’ятнадцять хвилин по тому
ВІН: З кишені куртки витягнув пачку блакитних банкнот. Всі, що мав. Одну сховав назад до кишені, а решту поклав поруч з попільничкою з тліючою сигарою. Обережно, щоб не струсити попіл, підняв її і занурив кінець в вині, після чого глибоко затягнувся. Поволі випустив дим, підніс келих до губів, закрив очі – так роблять люди при поцілунку – і зосереджено насолоджувався смаком. При поцілунку закривають очі щоб підсилити інші думки; він теж хотів зараз інтенсивніше відчути смак. Хотів той смак забрати з собою. Назавжди. Французький каберне савіньйон. 1996 року. На прощання.
Випив вино, залишаючи трохи на дні бокалу. Запалений кінець сигари занурив в ті залишки. Вона з шипінням погасла. Бокалом притиснув банкноти до стійки. Встав і без слів рушив на вихід.
Величезні, оббиті чорним оксамитом двері, що управлялись інфрачервоними датчиками, розсунулись і зачинились за ним. Стало тихо. Наталі Коль зникла разом з клацанням електричного засуву дверей і зараз співала про любов тільки для тих, хто залишився в барі. Ясність, тиша і холод холу готелю протверезили його. Почувався як ніби відразу після пробудження, коли ще пам’ятаєш в деталях сон і хочеться до нього якнайшвидше повернутись. Пам’ятав, що коли був дитиною, часом йому це вдавалось. Повертався до сну в місці, з якого його було вирвано, і сон снився далі.
Але то було давно. Зараз повернувся до світу. Зовсім іншого світу.
Бо бар був зовсім іншим світом. Раптом зрозумів, що кожен бар в його житті був як інший світ. Але в тому немає нічого ориґінального. Бо в барах грались справжні драми, в барах ліквідовувались або створювались держави, не дбаючи про проживаючі в них народи, в барах Троцький і Ленін, коли вони ще не настільки розійшлись в поглядах, щоб не говорити один з одним, при горілці, самогоні та закусках готували жовтневу революцію. То в барі в Геттінгені, на заплямленій гірчицею серветці двадцятирічний Гейзенберг доводив п’яним колегам-фізикам, що можна бути в декількох місцях одночасно, - з умовою, що це можна описати квантовою механікою. І що вони відразу зрозуміли і з захоплення замовили відразу вісім пляшок божоле прем’єр, бо то була якраз третя чверть листопада. А через багато років за ті узори на серветці бару отримав Нобелевську премію. Принцип неоднозначності, та геніальна ідея на границі фізики та містики, розписана в математиці, з постійною Планка поруч плями з гірчиці! Сам бачив ту серветку в музеї в Геттінгені. То в паризьких барах Тулуз-Лотрек малював від руки портрети проституток, приймаючи платню спочатку графинчиками, а потім – бутелями вина. Ставалось, що встигав випити зароблене за одну картину ще до того, як домальовував наступну. То до бару в Монтереї на тихоокеанському узбережжі в Каліфорнії щоденно на протязі кількох місяців приходив Стейнбек, щоб на жовтому папері, в який пакували рибу, писати свою знамениту повість – «Консервний ряд». Власне в барі, або чомусь схожому, Хемінгуей, а потім Гітлер, а також Кортазар1, а ще Гласко2, а ще Бергман...
Так, в барах повставали і розпадались цілі шматки цивілізації.
Може власне тому люди ходять до барів замість того, щоб купити у вісім разів дешевше вино чи пиво в магазині за рогом і випити його перед телевізором, сидячи на зручному дивані, з котом, що спить спокійно в ногах. Але навіть якщо перед телевізором, то краще все таки пити те вино перед телевізором в барі. Бо бари швидко пристосувались і вставили телевізори на полиці під стелею. Щоб було як вдома.
Люди найбільше люблять пити перед телевізором власне в барах. Осамотніли настільки, що вдивляючись невидимим поглядом в екрани, підвішені над шафками з бокалами або кольоровими пляшками, пили з коментаторами матчів баскетболу, футболу або регбі, або з тими театрально збудженими і намакіяженими до неприродної засмаглості молодими біржевими аналітиками з Уолл стріт. Підіймають як в летаргії келихи і п’ють, коли виграє якась команда, назви якої вони навіть не хочуть знати, або п’ють в честь нового показника Доу Джонс на біржі в Нью-Йорку. Це їм абсолютно байдуже, але це є чудовим приводом, щоб не пити вдома на самоті.