Певна річ, Елена нічого про це не знала. До певної міри так воно й краще.
Благородство цих безкорисливих перегонів переповнювало мене гордістю. Але не повідомити Елену про цю мою гордість було б марнотратством.
Наступного дня я постала перед її очі з осяяним езотеризмом ликом.
Вона не удостоїла мене погляду.
Мене це анітрохи не збентежило. Вона таки побачить мене.
Я вмостилася поруч неї на стіні і байдужим тоном заявила:
— У мене є кінь.
Вона недовірливо глянула на мене. Я відчула насолоду.
— Плюшевий коник?
— Ні, кінь, на якому я басую, де хочу.
— Кінь? Тут? У Сань Лі Тхунь? А де він?
Мені сподобалась її зацікавленість. Я кинулась до стайні і повернулася вже на коні.
Моя кохана вмить збагнула ситуацію.
Вона здвигнула плечима і заявила цілком байдужо, не змилостивившись навіть на глум:
— Це не кінь, а велосипед.
— Це кінь, — спокійно запевнила я.
Моя безтурботна впевненість не справила враження.
Елена вже нічого не слухала.
У Пекіні мати гарного великого велосипеда було таким самим нормальним явищем, як мати ноги. Мій велосипед набув такого міфічного значення у моєму житті, що здобувся на статус коня.
У моїх очах ця істина була настільки безперечною, що показуючи свого звіра, мені зовсім не треба було удавати лицемірство. Я й уявити собі не могла, що Елена зможе побачити тут щось інше, а не коня.
Це те, що й сьогодні я не можу збагнути. Я не жила в якійсь дитячій фантасмагорії, не створювала феєрію субститутів. Той велосипед був конем та й годі! Не пригадую, коли саме я так вирішила. Той кінь завжди був конем. Нічим іншим він бути не міг. Ця тварина з плоті й крові була такою самою складовою об'єктивної реальності, як і гігантські вентилятори, фізіономії яких я змірювала на око під час прогулянок. Я цілком щиро сподівалася, що центр всесвіту дивитиметься на світ моїми очима.
То був лише другий день, а це кохання вже ставило під загрозу мій ментальний світ.
Якщо провести паралелі, то революція, яку здійснив Коперник, була дитячим жартом. Завдяки наполегливості я виплутаюсь з цього. Мій висновок вміщувався у рамки одного речення: «Елена — сліпа».
Єдиний спосіб позбутися страждань — це створити повний вакуум у голові. Єдиний спосіб створити повний вакуум у голові — це пустити коня галопом, це підставити чоло усім вітрам, це стати продовженням свого коня, перетворитися на ріг єдинорога з єдиною метою — розтинати прошарки повітря до останньої схватки, у якій ефір візьме гору, а вершник і кінь, загубившись у круговерті, розпадуться на дрібні уламки, які поглине морок, всмокчуть і розсіють Вентилятори.
Елена — сліпа. Цей кінь — таки кінь. Щойно завдяки швидкості й вітру з’являється визволення — з'являється й кінь. Конем я називаю не того, хто ходить на чотирьох ногах і викидає кінські кізяки, а того, хто сипле прокльони землі і віддаляє мене від неї, того, хто підіймає мене і змушує не впасти, того, хто затопче мене на смерть, якщо я спокушуся місити ногами багнюку, того, хто змушує танцювати моє серце і надриває живіт, того, хто кидає мене у такий шалений алюр, від якого мружаться очі. Адже найяскравіше світло не в змозі засліпити так, як ляпас повітря.
Я називаю конем ту єдину місцину, де можна позбутися будь-яких пут, будь-яких думок, будь-якого сумління, будь-якої мрії про прийдешнє. І перетворитись на порив, і стати несамовитим вируванням.
Я називаю конем ті ворота, що ведуть у незвідане, а гарцюванням ту мить, коли стрічаю силу-силенну монголів, татар, сарацинів, червоношкірих чи інших баскських побратимів, які жили задля того, щоб вершниками бути, тобто — просто щоб бути.
Я називаю кавалькадою дух, який брикається усіма чотирма копитами, і знаю, що мій велосипед має четверо копит. І що він брикається. І що це — кінь.
Я називаю вершником того, кого кінь вирвав з багна, кому кінь повернув свободу, і цей дух свободи свище біля самісіньких вух.
Ось чому ще жоден кінь, крім мого, не заслужив того, щоб називатися конем.
Якби Елена не була сліпою, вона помітила б, що цей велосипед — це кінь. І вона покохала б мене.
То був лише другий день, а я вже вдруге втратила своє обличчя, втратила гідність.
Для китайців утратити свою гідність — це найсерйозніше, що може скоїтись.
Я не була китаянкою, але поділяла цю думку. Це подвійне приниження ганьбило мене на порох. Щоб змити безчестя мені потрібен був вчинок, який наробив би багато галасу. За менше Елена не покохала б мене.
І я, люта, чекала нагоди.