Двоє коней виїхали за огорожу однієї-єдиної брами, яка завжди була під охороною. На бульварі Хутун вони поїхали не в напрямку площі Великого Вентилятора, а в протилежний бік ліворуч.
На площі Великого Вентилятора знаходилось Заборонене Місто. Менш заборонене, аніж село. Але обидва вершники були у тому віці, на який не поширюються будь-які заборони, от їх і не зупинили.
Шпаркі коні вивели їх далеко на шлях, що тягся вздовж полів. Місто Вентиляторів зникло з горизонту.
Якщо ви не бачили земель довкола Пекіна, то вам незнайоме поняття світової печалі.
Важко уявити, як найпрестижніша в Історії Імперія могла вирости на злиднях такого масштабу.
Пустеля — гарна річ. Але пустеля, перетворена на село, — видовище гнітюче. Найнижчі рослинки виглядали виснаженими. Люди — рідкість, та ще й не видно їх, бо набудували собі халупок у норах.
Якщо є на цій планеті пустельний пейзаж, то це саме він. Коні цокотіли по вузькій дорозі, сподіваючись цокотом перекрити тишу руїн.
Не знаю, чи сестра здогадувалась про те, що її велосипед був конем. У будь-якому разі, ніщо у її поведінці не суперечило цій легендарній істині.
Діставшись калюжі посеред рисових полів, ми зупинили коней, познімали амуніцію і пострибали у брудну воду. То були суботні вилазки.
Часом якийсь китайський селянин, неймовірно убогий на вигляд, заходив глянути на те, як плавають дві білі цяточки.
Обидві вершниці виходили з води, одягали амуніцію і сідали на землю. У той час як їхні коні паслися на злиденній траві, вони наминали крекер.
У вересні починалися заняття в школі.
Для мене — нічого нового. Для Елени — вперше.
Але невеличка французька школа у Пекіні не мала нічого спільного з навчанням.
Ми, діти різних народів — окрім англомовних і німців — були б дуже здивовані, якби нам заявили, що ми відвідуємо цю установу з метою навчитися чогось.
Цього ми не помічали.
Для мене школа була величезною фабрикою паперових літачків.
До такої міри, що їх допомагали нам будувати й учителі. Воно й зрозуміло: оскільки вони не були ні вчителями, ні вихователями, то це майже все, що вони вміли робити.
Ці славні люди, ці вчителі на громадських засадах опинилися у Китаї через прикрість. Адже можна назвати прикрістю велику сукупність ілюзій з подальшим розчаруванням у кожній з них.
До речі, окрім дипломатів і синологів, усі іноземці, які тоді мешкали у Китаї, опинилися там в силу тих самих «прикрих» обставин.
І, оскільки, опинившись у цій країні, ці нещасні мали бодай щось робити, вони йшли «навчати» у невеличку французьку школу Пекіна.
То була моя перша школа. Саме у ній я провчилася перші три класи, які вважаються найважливішими. Але марно стараюся пригадати. Гадаю, окрім того, як робити паперові літачки, геть нічому там не навчилася.
То й що? Читала я з чотирьох років, писати навчилася у п'ять, а черевики сама зашнуровувала споконвіку. Отже, вчитися мені було нічому.
На вчителів покладалось надлюдське завдання — завадити дітям повбивати одне одного. І їм це вдавалося. Тож слід привітати цих чудових людей і з'ясувати, що за подібних обставин, наприкінці століття навчати алфавіту було безглуздою зайвиною, заняттям для ідеалістів.
Для нас, дітвори різних національностей, освіта була не чим іншим, як продовженням тієї ж війни, і тими самими засобами.
І все ж з однією відмінністю: у маленькій французькій школі Пекіна не було німців. Вони ходили до східнонімецької школи.
Ми розв'язали це прикре непорозуміння завдяки геніальній і панічній регламентації: у школі ворогом був кожен.
А через те, що навчальна установа була дуже малих розмірів, ми без проблем гамселили одне одного. Знайти ворога було неважко, він був повсюди — під рукою, під зубами, під ногою, під плювком, під нігтями, під черепом, під підніжкою, під сечею і під блювотиною. Варто було лише нахилитися.
Ця школа була тим паче строкатою, що чверть учнів не знала жодного слова французькою. І навіть ніколи не посягала на те, щоб вивчити бодай якесь одне. Батьки влаштували їх сюди, бо справді не знали, куди їх подіти. Та ще тому, що бажали у спокої разом з іншими дорослими смакувати радості місцевого режиму.
Отож, серед нас були малі перуанці чи інші марсіани, яких ми залюбки брали на тортури і панічний гвалт яких був нам цілком незрозумілий. У мене збереглися найкращі спогади про французьку школу.
То була, мабуть, і для Елени перша школа.
Я тремтіла. Я обожнювала це місце розпусти, але мене охоплював жах від самої думки, що таке створіння, як вона, могло наважитися відвідувати таке небезпечне місце. Вона, котра ненавиділа фізичне насильство!