— Бідолашненький!
— Чого це? — перепитав той здивовано.
— Це, мабуть, неприємно.
— Ні, - запевнив той.
— Так-так! І ось тобі доказ. Коли вас туди вдарять…
— Ну-у так. Тільки це ж зручно.
— Що-о?
— Можна робити «пі-пі» навстоячки.
— То й що?
— Це зручніше.
— Гадаєш?
— Послухай-но, щоб насцяти у йогурти німців, треба бути хлопчиком.
Від такого аргументу я поринула у глибокі роздуми. Я не сумнівалась, що існувала відмовка. Але яка? Я мусила знайти її трохи згодом.
Елітою людства були дівчатка. Світ існував для того, щоб існували вони.
Жінки й незграби були калічні. Їхні тіла мали такі вади, сам вигляд яких міг викликати лише сміх.
Досконалі були лише дівчатка. З їхнього тіла нічого не випирало — ні сміхотворний паросток, ні комічні бугри. Вони були задумані як досконалість, чітко окреслені, щоб не чинити життю жодного опору.
Вони не мали матеріальної користі, але були необхідніші за будь-кого, тому що являли собою окрасу людства — справжню Красу. Красу, яка є чистим задоволенням буття. Красу, у якій ніщо не бентежить, у якій тіло — це цілковите щастя з голови до ніг. Треба побути дівчинкою, щоб оцінити, як дивовижно мати тіло.
Чим це тіло мало б бути? Предметом чистого задоволення і чистої цілковитої радості.
Як тільки в тілі з'являється якась перешкода, як тільки тіло стає на заваді, - вважай капець!
Я щойно помітила, що для прикметника «гладенький» у мові немає відповідного іменника. Воно й не дивно: словник щастя й задоволення завжди був найубогішим, причому в усіх мовах планети.
Дозволю собі створити слово «гладенькість» (таку собі заморочку), щоб ви мали уявлення про те, яким може бути щасливе тіло.
Платон називає тіло екраном, в'язницею, і він сто разів має рацію, але за винятком дівчачого. Якби Платон побував дівчинкою, знав би, що тіло може бути чимось цілком протилежним — засобом доступу до усіх без винятку форм свободи, трампліном найсолодшого запаморочення, грою в класики для душі, точкою перетину найрізноманітніших думок, скринькою віртуозності і швидкості, єдиним вікном нещасного мозку. Але Платон ніколи навіть не згадував про дівчаток, їх було надто мало в Ідеальній Державі.
Певна річ, не всі дівчатка гарненькі. Але дивитися приємно навіть на незугарних дівчаток.
А коли дівчинка гарненька або й справжня красуня, то найвидатніший поет Італії присвячує їй увесь свій твір, найвизначніший логік Англії втрачає через неї голову, російський письменник біжить зі своєї країни, щоб назвати її іменем політично небезпечний роман, і так далі. Тому, що дівчатка зводять з розуму.
До чотирнадцяти років я любила жінок, я любила смішних незграб, але гадала, що закохатися у когось окрім дівчинки — безглуздо.
Тому, коли я побачила, як Елена виявляє знаки уваги незграбі, я обурилась.
Я могла припускати, що вона не любить мене.
Але те, що вона віддає перевагу незграбі, переходило всі межі припустимого.
Вона що, осліпла?
У неї ж був брат. Не могла вона не помічати фізичних вад хлопців. Не могла вона закохатися у калічного.
Любити каліку могло бути лише виявом співчуття. А співчуття Елена була цілком позбавлена.
Я не розуміла.
Вона що й справді любить його? Хіба знаєш? Але задля нього на прогулянках вона удостоїлася стерти імідж байдужості зі свого обличчя, задля нього вона удостоїлась зупинитися й вислухати. Ніколи не бачила, щоб вона комусь засвідчувала стільки пошани.
Ця картина повторювалася на багатьох перервах. Це стало нестерпно.
Що ж то в біса за незграба? Я не знала.
Я провела розслідування. Йшлося про шестирічного француза, який мешкав у гетто Вай Цяо Тха Лу — це все ж хоч щось. Бракувало ще, щоб він мешкав у нашому гетто.
Але він бачився з Еленою у школі, отже по шість годин на день. О! Пекельні муки!
Звали його Фабріціо. Раніше я ніколи не чула такого імені, тому одразу заявила, що смішнішого годі й уявити. Але вершиною кумедності було те, що він носив довге волосся. То він був не просто незграба, гідний сміху, а такий, що луснеш зі сміху.
Прикро, але, здавалося, так думала лише я. Фабріціо, бачся, був лідером наймолодшого класу.
Моя кохана обрала владу — мені було соромно за неї.
Але дивна реакція, за це я її кохала ще дужче.
Я справді не розуміла, чому у батька такий стурбований вигляд. В Японії він був життєрадісний. У Пекіні — геть інший чоловік.
Наприклад, від самого приїзду, чого він тільки не робив, аби оприлюднили склад китайського уряду.