Я гадала собі, наскільки та «ідея фікс» істотна.
Принаймні, в його очах, вона була істотною. Не судилося: щоразу, як він ставив це питання, китайська влада відповідала, що це — таємниця.
Він дипломатично обурювався:
— Але ж у жодній країні світу не приховують склад уряду!
Такий аргумент, здавалося, не бентежив китайських владоможців.
Отже, акредитовані у Пекіні дипломати були змушені звертатися до фіктивних і безіменних міністрів: цікаве заняття, яке вимагало великого ступеня абстрагування і дивовижної спекулятивної відваги.
Добре відома молитва Стендаля:
— Господи, якщо ти є, змилуйся над моєю душею, якщо вона у мене є.
Так само й щодо стосунків з китайським урядом. Але місцева система була витонченіша за теологію тим, що постійно ставила у глухий кут своєю непослідовністю. Наприклад, у багатьох офіційних заявах фігурувала фраза: «На відкритті нового текстильного заводу у народній комуні міста… був присутній міністр промисловості товариш Машен…»
І всі дипломати Пекіна кидалися до своїх урядових рівнянь з двадцятьма невідомими і помічали собі: «11 вересня 1974 року міністром промисловості є Машен…»
Мало-помалу, місяць за місяцем політична головоломка могла уточнятися, але завжди лишалась значною мірою непевною, тому що склад уряду був суцільною непостійністю. І два місяці потому, без будь-якого попередження, ви раптом натрапляєте на офіційну заяву, у якій написано: «Як заявив міністр промисловості пан Трюк…»
І починай все спочатку.
Найбільші містики втішали себе хитромудрими міркуваннями:
— У Пекіні ми збагнули природу того, що Мудреці називали deus absconditus[15].
Інші йшли собі грати у бридж.
Я не переймалася такими речами.
Були речі серйозніші.
Був той Фабріціо, авторитет якого зростав прямо на очах, і якому Елена, здавалося, виявляла все більше й більше уваги.
Я не запитувала себе, що саме цей хлопець мав такого, чого не мала я. Я просто знала — він мав щось більше від того, що мала я.
І саме це мене бентежило: невже Елена не бачить кумедності цього суб'єкта? Невже вона знаходить у ньому щось привабливе? Все схиляло до думки, що так воно й є.
У чотирнадцять років, на моє величезне здивування, я зміню думку стосовно цього.
Але у сім років така прихильність видавалася мені неприпустимою.
Я з жахом констатувала, що моя кохана збожеволіла.
Я пішла ва-банк. Відвела у бік італієчку і прошепотіла на вушко про ту неміч, на яку страждав Фабріціо.
Вона зміряла мене таким поглядом, неначе ось-ось вибухне від сміху. І було зрозуміло, що викликала таку реакцію я, а не об'єкт нашої розмови.
Я затямила, що від Елени користі мало.
Проплакала цілісіньку ніч. Не тому, що не мала тієї штукенції, а тому, що у моєї коханої був поганий смак.
У школі один відчайдушний вчитель задумав проект для того, щоб змусити нас робити ще щось, окрім паперових літачків.
Він об'єднав три молодші класи, і я опинилася з Еленою при її дворі.
— Діти, у мене є ідея: ми всі разом напишемо історію.
Ця пропозиція одразу ж викликала у мене величезну недовіру. Але така реакція виникла лише у мене. Інші зраділи.
— Нехай кожен, хто уміє писати, напише власну історію. Потім ми разом виберемо найкращу і оформимо її великою ілюстрованою книжкою з вашими малюнками.
«Сміх та й годі», - подумала я.
Цей проект мав заохотити багатьох дітей молодших класів навчитися писати.
Якщо вже гаяти час, то краще вибрати історію на свій смак.
Я поринула у жагуче оповідання.
Голу прекрасну російську принцесу (чому російську? ще й досі питаю себе) засипало в горах снігом. Відповідно до такого роду страждань вона мала дуже довгі чорні коси і глибокі очі. Адже холод завдавав їй страшенних мук. З кучугури снігу стриміла лише голова, принцеса бачила, що врятувати її нікому. Довгий опис її плачу і мук. Я раділа. Потім з'являлася інша принцеса, dea ex machina[16], витягала її звідти і намагалася відігріти задубіле тіло. Я непритомніла від насолоди, описуючи, як вона це робить.
Я здала свою роботу з розгубленим виразом обличчя.
Через загадкові причини вона одразу ж канула в Лету. Учитель навіть не згадав про неї.
Проте він переказав усі інші, у яких йшлося про поросяток, про далматинців, про ніс, що витягується у довжину, коли кажуть неправду — одне слово, усі сценарії, які виглядали як дежавю.
На превеликий сором визнаю, що забула, яке оповідання написала Елена.