Але добре пам'ятаю, котрий з учнів переміг і завдяки якій демагогії він цього досяг.
На кшталт порівняння: виборча кампанія у Румунії — як модель чесності.
Фабріціо, — а йдеться, звичайно ж, саме про нього — вдався до добродійної акції. Відбувалося це в Африці. Негритянський хлопчик, бачачи як помирає з голоду його сім'я, вирушив на пошуки їжі. Він подався до міста і швидко розбагатів. Десять років потому повернувся до села, досхочу нагодував рідних, надарував їм подарунків і заснував шпиталь.
Ось як учитель подав це зразкове оповідання:
— На завершення я лишив історію нашого милого Фабріціо. Не знаю, як ви її сприймете, але я віддав перевагу саме їй.
І він зачитав твір, який сприйняли з ентузіазмом у стилі останнього кічу.
— Що ж, діти, гадаю, ми дійшли згоди.
Не можу й описати, якою мірою огидною була мені ця махінація.
Насамперед, я вважала сагу Фабріціо простакуватою і придуркуватою.
«Та це ж чистісінька філантропія», - подумки вигукнула я під час читання з таким гірким розчаруванням, що можна натомість було б сказати: «Та це ж чистісінька пропаганда!»
Зрештою, раптова підтримка твору дорослим одразу видалась мені гарантією пересічності.
Перше враження тільки підтвердило цю огидну ідеологічну інтригу.
Решта була у тому ж стилі: рішення на основі цілковитого бурхливого схвалення, а не завдяки голосуванню, майже одностайна перемога в оцінках і т. і.
І, нарешті, стрижень — обличчя переможця, який вийшов на естраду привітати виборців і детальніше викласти свій проект.
Ота його лагідна і самовдоволена посмішка!
Отой його придуркуватий голос при поясненні своєї чудової історії про зголоднілих сміливців!
А надто, одностайні радісні вигуки банди малих телепнів!
Єдиною, хто не верещав, була Елена, але гордість, з якою вона поглядала на героя дня, промовляла сама за себе.
Насправді те, що моє оповідання тихесенько прибрали з очей, майже не зачіпало мене. Моя амбітність поширювалась лише на войовничість і кохання. Писати, я гадала, це ліпше для інших.
Натомість, мені блювати хотілось від того, що огидна облудність цього малого незграби викликала таке ідолопоклонство.
Те, що значна частка ревнощів і підступності домішувались до мого обурення, не змінює суті справи. Мені було бридко, що історію, у якій щирі почуття проміняли на вигадку, вознесли до небес.
Відтоді я вирішила для себе, що література — то гнилий світ.
Махінація почала працювати.
Вважалось, що над цим проектом працюють сорок наших дітей — три класи.
Смію запевнити, що історіографів було максимум тридцять дев'ять. Тому що я краще б здохла, ніж хоч найменшою мірою підтримала ці витівки народного повчання.
Якщо ще відняти малих перуанців та інших марсіан, які затесалися серед нас, але не кумекали й слова французькою, лишиться тридцять чотири.
З цих слід вилучити споконвічних мовчазних пасивних спостерігачів, властивих кожній без винятку системі, чиє тупе мовчання заступає участь. Отже, лишається двадцять історіографів.
Далі віднімемо Елену, яка задля збереження свого образу сфінкса ніколи не правила теревень. Дев'ятнадцять.
Далі усунемо дев'ять закоханих у Фабріціо дівчаток, які відкривали рота винятково для того, щоб галасливо схвалити пропозиції свого чубатого ідола. Це скорочує кількість літописців до десяти.
Далі, з тих, що лишилися, четверо хлоп'ят мали Фабріціо за взірець, і їхня роль зводилася до відкривання в екстазі рота, коли той щось промовляв. Шість.
Далі один румун — дуже офіційний на вигляд — на всю горлянку товкмачив, як йому подобається ця справа і як йому хочеться взяти у ній участь. Ото й була уся його участь. П'ять.
Далі двоє суперників Фабріціо, які м'яко намагалися спростувати його ідеї і найменші втручання яких одразу ж потопали у шиканні невдоволення. Троє.
Далі один дивак, який наважувався говорити лише під фонограму. Двоє.
Далі, один хлопчик, який увесь час скаржився, мабуть, щиро, що у нього й на йоту немає фантазії.
І отак мій суперник сам написав усю нашу колективну працю.
(Між іншим, так і пишеться більшість колективних праць.)
І отак ті, хто, вважалося, вчаться читати і писати, завдячуючи цьому стимулу, нічого не навчилися.
На цю махінацію пішло три місяці.
У ході навчального процесу учитель помітив деякі вади у функціонуванні цієї все менш і менш колективної справи.
Проте йому не доводилося жалкувати, оскільки за три місяці ми нікого не вбили, а отже, це вже прекрасний результат.