Бачачи, як на очах розростається караван-сарай безмовних, одного дня він добряче розлютився і розпорядився, щоб усі, хто не бере участі у написанні, бралися за ілюстрації цієї прекрасної історії.
Створили комісію у складі близько двадцяти дітей, на яких покладалося ілюструвати захопливі подвиги героя.
Через темні обставини, які, проте, у цілому повністю відповідали поживно-радісній атмосфері цієї філантропічної байки, учитель наказав, щоб ми писали свої шедеври малярства паличками з сирої картоплі, які треба було вмочати у туш.
Безперечно, авангардистська і, передусім, гротескна пропозиція, тим більше що у Пекіні картопля набагато дорожча за пензлі.
Членів комісії розподілили на художників-митців і чистильників-різальників картоплі. Я запевнила, що хисту не маю ніякого і долучилася до чистильників, де і відкрила з прихованою несамовитістю різноманітні техніки картопляного саботажу. На що тільки не йшла, аби зіпсувати палички — вирізала їх надто тонкими або упоперек. Доходила навіть до того, що пожирала сирі бульби, аби тільки їх поменшало — героїчний вчинок, якщо так можна сказати.
Ніколи не ступала на поріг Міністерства культури, але коли намагаюсь його уявити, бачу клас у Місті Вентиляторів з десятьма чистильниками картоплі, десятьма художниками, які квацяють на папері, дев'ятнадцять інтелектуалів, від яких дуже мало користі, і жерця, який сам пише велику і благородну колективну історію.
Якщо на цих сторінках майже не йдеться про Китай, то не тому, що він мене не цікавив. Не треба бути дорослим, аби підхопити той вірус, який залежно від обставин, називатиметься «синоманією», «синолалією», «синопатією», «синолатрією» — найменуваннями, які модулюють залежно від того, у чому мовці вбачають призначення описуваної ними країни. Ледь-ледь починаєш розуміти, що цікавитися Китаєм означає цікавитися собою. В силу дуже дивних причин, пов'язаних, безперечно, з його безмежністю, з його давноминулим, з незрівнянними масштабами його цивілізації, з його гординею, з його огидною вишуканістю, з його легендарною жорстокістю, з його підлістю, з його ще незбагненнішими, ніж деінде, парадоксами, з його мовчазністю, з його міфічною красою, з тією свободою інтерпретації, яку дозволяє його таємничість, з його цілісністю, з його інтелектуальною репутацією, з його негласним пануванням, з його незмінністю, з пристрастями, які він породжує, нарешті, - а це найважливіше — з неможливістю його пізнати. Отож, в силу цих недобрих причин, прихована схильність людини полягає у тому, щоб ототожнити себе з Китаєм, навіть гірше, — узріти в Китаї географічне вираження свого «Я».
І на кшталт зачинених будинків, де міщанин втілюватиме свої найнеприйнятніші фантазії, Китай перетворюється на територію, на якій можна віддатися своїм найницішим інстинктам, а саме: говорити про себе. Адже, завдяки дуже зручному перекрученню, говорити про Китай майже завжди означає те саме, що говорити про себе (винятки можна перелічити на пальцях однієї руки.) Звідси й претензійність — про неї я згадувала раніше, вона існує у формі різних відтінків хули й принижень і завжди пов'язана з першою особою однини.
Діти ще егоцентричніші, ніж дорослі. Ось чому Китай заворожив мене у п'ять років, ледь ступила я на його землю. Адже ця фантазія, досяжна для найпримітивніших голів, має свою ціну: незаперечно те, що всі ми китайці. Звичайно, різною мірою — кожен несе у собі певну частку Китаю, як кожен має свою кількість холестерину у крові чи нарцисизму у погляді. Будь-яка цивілізація є інтерпретацією китайської моделі. Серед павутиння плеоназмів слід було б подумати про значну віху «передісторія — Китай — цивілізація», адже неможливо вимовити одне з цих трьох слів, не включивши двох інших.
І все ж Китай майже відсутній на цих сторінках. Можна було б послатися на безліч аргументів: що чим менше про нього говориться, тим більше він проглядає; що йдеться про дитяче оповідання і що певною мірою всяке дитинство минає у Китаї; що Серединна Імперія — надто потаємна територія людського, щоб я наважилася описувати її детальніше; що перед лицем цієї подвійної мандрівки — дитинство і Китай — слова якось особливо слабкі. Такі причини замовчування не були б оманливі і знайшли б свого адресата.
Але я відмовляюся від них усіх в ім'я єдиного і найприкрішого: річ у тім, що ця історія відбувається у Китаї, але тільки трохи у Китаї. Я в тисячу разів більше воліла б сказати, що ця історія відбувається у не-Китаї — і можна було б навести безліч аргументів. Можна було б утішатися думкою про те, що ця країна вже не-Китай, що Китай перебрався деінде, і що на межі Євразії лежить лише бездушна, безіменна, а отже, позбавлена справжнього страждання нація.