Гуляю собі. Тут не продають, як у Японії, кольорових газованих напоїв. Тут продають лише чай. «Китай — це країна, де п'ють чай», - спливає у пам'яті. Підходжу до низькорослого старого, який готує це пійло. Він простягає мені дуже гарячу піалу з чаєм.
З величезною піалою сідаю просто додолу. Чай міцний і дивовижний. Ніде не пила нічого подібного. Через кілька секунд хмелію від нього. Вперше у житті пізнаю, що таке екстаз. Я просто в захопленні. У цій країні на мене чекають великі звершення. Я гарцюю по аеропорту, кручуся як дзига.
І раптом ніс до носа стикаюся із комунізмом.
Коли, нарешті, прибуває багаж, надворі вже глупа ніч.
Страшенно химерним світом нас везе якась машина. Вже майже опівночі, широчезні вулиці спорожніли.
У батьків ще й досі виснажений вигляд, мої старші брат і сестра здивовано роззираються.
А від теїну у мене в голові саме спалахують феєрверки. Я збуджена до нестями, хоч зовні нічого не видно. Все, починаючи з мене самої, видається мені величним. Думки у голові скачуть, як при грі у класики.
Я не усвідомлюю, що цей екстаз неадекватний тодішній ситуації. Між мною і Китаєм часів правління Банди Чотирьох виникла невідповідність. І ця невідповідність триватиме три роки.
Машина в'їхала до гетто Сань Лі Тхунь. Навколо гетто
— височезні стіни, під стінами — китайські вояки. Будівлі нагадують в'язниці. Наша квартира на п'ятому поверсі. Ліфта немає, а всі вісім прольотів сходами пропахнуті сечею.
Заносимо багаж. Мама плаче. Я розумію, що демонструвати свій напад ейфорії зараз нетактовно. Залишу його при собі.
Китай, що відкривається з вікна моєї нової кімнати, сміхотворно бридкий. Поблажливо дивлюся на небо. Стрибаю на ліжку, як на батуті.
«Світ — це все, що відбувається», - пише Віттгенштейн.
У Китаї, якщо вірити китайським газетам, відбувалось багато епохальних речей.
Перевірці не піддавалася жодна з них.
Щотижня дипломатичні валізи доставляли послам вітчизняні газети. З присвячених Китаю матеріалів складалось враження, що йдеться про іншу планету.
Для обмеженого кола китайських урядовців було видано спеціальний циркуляр. Але через надмірне піклування про дотримання гласності його розіслали й іноземним дипломатам. Цей циркуляр — він вийшов у тому ж видавництві, де виходила й «Женьмінь жібао» — містив суперечливу інформацію. Новини для більшої правдоподібності були не надто тріумфальними, причому пересвідчитись у їх достовірності можливості не було. За режиму Банди Чотирьох писаки різних версій нерідко самі збивалися з дороги.
Мешканцям іноземної комуни зорієнтуватись було важко. Та й чимало самих дипломатів стверджували, що й вони, врешті-решт, не мали жодного уявлення про те, що відбувається у Китаї.
Тому й рапорти, які їм належало писати у відповідні міністерства, були більше схожі на красиво і складно написаний літературний твір. У Пекіні народилося чимало письменницьких талантів, причому будь-якого іншого пояснення цьому явищу годі й шукати.
Якби Бодлер міг знати, що «десь там подалі від цього світу» він надибає оце нагромадження китайської правди, вигадки, напівправди, напіввигадки, то він би цієї зустрічі так палко не жадав.
1974 року в Пекіні я не читала ні Віттгенштейна, ні Бодлера, ні «Женьмінь жібао».
Я читала мало. Було стільки невідкладних справ! Читання — це добре для таких нероб, як дорослі. Чимось же їм треба займатись.
На мене було покладено важливі обов'язки.
Я мала турбуватись про коня, який забирав три чверті часу.
Я мала зворушувати натовп.
Я мала підтримувати імідж індивідуальності.
Я мала створити свою легенду.
Та й, зрештою, була війна. Незвичайна і жорстока війна у гетто Сань Лі Тхунь.
Візьміть ватагу дітлахів усіх національностей, закрийте їх у тісному бетонному просторі, дайте їм волю і зніміть будь-який нагляд.
Ті, хто вважає, що ця дітлашня дружелюбно візьметься за руки, — великі простачки.
Наш приїзд збігся у часі з проведенням конференції на найвищому рівні, яка прийняла ухвалу про те, що проголошений кінець Другої світової війни — халтура.
Все слід було переробити по-новому, причому без значних змін — ворогом, як і раніше, лишалися німці.
А німців у Сань Лі Тхунь не бракувало.
Крім того, останній світовій війні бракувало розмаху. Цього разу армія Союзників налічувала представників усіх можливих національностей, у тому числі чилійців і камерунців.
Але американців і англійців не було.
Расизм? Ні — географія.
Війна обмежувалась територією гетто Сань Лі Тхунь.