Ми потрапили в пастку, але це нам було до вподоби.
Елена лишалась над цією сутичкою.
Пізніше я читала одну туманну історію, де йшлося про війну між Троєю і греками. Все тоді почалося через неперевершену істоту, яку звали Єлена.
Деталь, яка викликала у мене посмішку. Я про це здогадувалась.
Звичайно, я не могла претендувати на паралелі. Війна у Сань Лі Тхунь почалася не через Елену. І ця остання ніколи не хотіла бути до неї причетною.
Дивно, але «Іліада» меншою мірою розкрила мені очі на Сань Лі Тхунь, ніж Сань Лі Тхунь на «Іліаду». По-перше, впевнена, що так не сприйняла б «Іліаду», якби не брала участі у війні гетто. Для мене то був не міф-основа, а досвід. І смію думати, що цей досвід вніс певну ясність у моє розуміння міфології. Зокрема, щодо особи Єлени.
Чи є для жінки облесливіша історія, ніж «Іліада»? Дві цивілізації безжально випускають кишки одна одній, йдуть на смерть до самого кінця, втручається Олімп, військова мудрість дає зразки мирних пропозицій, рушиться світ — і все це в ім'я чого, в ім'я кого? В ім'я красуні.
Охоче уявляю собі, як ця кокетка вихваляється перед своїми друзями:
— Так-так, голубоньки. І геноцид, і втручання богів винятково задля мене однієї! Але я до цього зовсім непричетна. Що ви хочете, я просто красуня, я безсила.
Багаторазове перечитування міфу вплинуло на цю перебільшену малозначущість Єлени, яка перетворилась на карикатуру чарівної егоїстки і вважала нормальним, і навіть привабливим, щоб люди задля неї вбивали один одного.
Щодо мене, то коли я воювала, я зустріла свою Єлену Прекрасну, я закохалася в неї, і тому мала власне бачення «Іліади».
Адже я бачила, якою була Єлена Прекрасна, як вона реагувала. І від цього схиляюся до думки, що її далека тезка-прародичка була такою самою як вона.
Тому, гадаю, Єлена Прекрасна була такою байдужою до Троянської війни, що годі й уявити. Не думаю, що її пиха є породженням війни — надто багато честі для людських армій.
Гадаю, вона лишалася дуже високо над всією цією історією і розглядала себе у люстерка.
Гадаю, вона потребувала, щоб на неї дивилися — і не мало значення, були то погляди вояків чи погляди миротворців. Погляди… вона чекала, щоб чужі погляди розказували їй про неї саму, і лише про неї, а не про тих, хто на неї дивився.
Гадаю, вона потребувала, щоб її кохали. Любити — ні. Це не та парафія. Кожен спеціалізується на своєму.
Любити Паріса? Це дуже здивувало б мене. А от подобатися Парісу і не мати діла до того, чим він іще може займатися, — це саме для неї.
То що ж таке Троянська війна? Огидне, криваве, безчесне й несправедливе дикунство, організоване задля красуні, якій це було цілком байдуже.
І всі війни — це Троянська війна. А всі справедливі діла в ім'я прекрасних очей тих, задля яких вони чиняться, — це сон рябої кобили.
Тому, що єдина правда війни полягає у тому, про що не говорять: воюють — тому, що люблять цю справу, і тому, що це гарна розвага. А для прекрасних очей завжди знайдеться справедливе діло.
Ось чому Єлена Прекрасна мала рацію лишатися байдужою і розглядати себе у люстерках.
І вона мені дуже до вподоби, та Єлена, яку я покохала у Пекіні 1974 року.
Скільки люду прагне війни, але насправді мріє про дуель. «Іліада» теж часом вводить в оману плетивом різного роду елітних суперництв. Кожен герой у таборі суперника знаходить свого визначеного долею міфічного ворога, який переслідуватиме його, аж доки герой його не знищить. Інколи навпаки. Але то — не війна. То кохання з певною мірою притаманними йому погордою й індивідуалізмом. Хто не мріє про бійку з довічним ворогом, з ворогом, який перетворився б на друга? І чого тільки не зробиш, щоб мати справу з гідним тебе суперником?
Так ось, з-поміж усіх битв у Сань Лі Тхунь, у яких я брала участь, битвою, що найкраще підготувала мене до читання «Іліади» було моє кохання до Елени. Тому що поміж стількох заплутаних штурмів і сутичок то була моя єдина дивовижна битва, то був поєдинок, який, зрештою, відповів моїм найвищим прагненням.
То не була очікувана рукопашна. То було, так би мовити, «розум проти розуму» і ніяк не менше. Завдяки Елені, я мала її, - свою дуель.
І немає потреби уточнювати, що противник був на висоті.
Паріс — то була не я.
Але тепер Елена дивилася на мене так, що я, врешті-решт, уже не була впевнена, чи я це.
Я знала: не сьогодні — завтра мій опір лусне.
І цей день настав.
То було, звичайно, навесні. Дарма що квіти у гетто були некрасиві. Від того вони аж ніяк не гірше виконували свої обов'язки квітів, як і сумлінні працівниці у народній комуні.