Елена плакала: суперечність у комбінаториці слів.
Я теж стояла нерухомо, скляні очі дивилися у її очі. Було так, наче ми граємо у гру, хто перший моргне. Але справжня хватка того погляду знаходилася значно глибше.
Я відчувала, що то — протистояння, але не знала його ставки. І я знала, що їй це відомо. Що вона знає, до чого хоче дійти сама і до чого довести мене. І що вона знає, що мені це невідомо.
Вона гарно боролася. Вона боролася так, неначе завжди знала мене, так, неначе наскрізь просвічувала мене рентгеном. Якби вона не була таким витонченим воїном, вона б не обдарувала мене тим скривдженим поглядом, який розсмішив би людину розсудливу, але який краяв моє спотворене серце.
Я прочитала лише дві книжки: Біблію та казки «Тисячі і однієї ночі». Ці щербаті чтива заразили мене середньосхідним сентименталізмом, якого я вже тоді соромилась. Треба б відцензурувати ці інкунабули.
Тоді я, безперечно, боролася з янголом і мала враження, що виплутаюся так само гідно, як і Святий Яків. Я не моргнула, мої очі не зрадили мене.
Не знаю і ніколи не довідаюсь, чи ті сльози Елени були щирі. Якби знала, то могла б тепер визначити, чи те, що сталося згодом, було її майстерним ходом, чи простою вдачею.
Можливо і те, й те разом, тобто грою з вогнем.
Вона потупила очі.
То була більша поразка, аніж моргнути.
Вона відверто схилила голову на знак того, що програла.
І на основі законів всесвітнього тяжіння, від цього нахилу голови вилились усі запаси слізних залоз, і я помітила, як по її щічках задзюрчали два мовчазні струмочки.
Отже, я перемогла! Але уявіть лишень, якою нестерпною була мені та перемога.
Я почала говорити. Я сказала все, чого не слід було говорити:
— Елено, я збрехала. Я брешу вже протягом багатьох місяців.
Двійко очей дивилися на мене. Я здивувалася, що у тому погляді зовсім не було здивування. Очі лише ждали слушної нагоди.
Але вже запізно.
— Я кохаю тебе. Я тебе не розлюбила. Я не дивилася у твій бік через настанову. Але я все-таки дивилася на тебе крадькома, бо не можу не дивитися на тебе, тому що ти найгарніша і тому що я тебе кохаю.
Не така жорстока, ніж Елена, чума вже, мабуть, промовила б щось на зразок: «Більше не треба!» Елена мовчала і дивилась на мене, як лікар на хворого. Я це добре розуміла.
Помилка — це як спиртне. Дуже швидко усвідомлюєш, що заходиш надто далеко. Але перш ніж здоровий глузд звелить зупинитись, щоб не завдавати собі надто великої шкоди, щось схоже на навіженість, витоки якої лежать десь за межами пияцтва, примушує не зупинятися. Цю несамовитість, хоч би якою дивною вона здавалась, можна було б назвати гординею. Гординею волати, що наперекір всьому, ти маєш право пити і помилятися. Чіплятися за помилку або за спиртне набуває тоді значення аргументу, виклику логіці: якщо я не кидаю пити — значить, маю рацію. І нехай інші сприймають це, як їм заманеться. І я далі питиму, доки розбурхана стихія не урезонить мене, доки не перетворюся на алкоголічку або не стану на обліку у товаристві анонімних пияків, доки не звалюся під стіл, або доки на мене не плюнуть з агресивно-безрадісною впевненістю, що я вселюдське посміховисько. Впевнена, що за десять років, за десять століть час, Історія або Легенда врешті-решт виправдають мене. Це, власне, вже не матиме жодного значення, бо час розставить все на свої місця, бо для будь-якої помилки чи вади існує свій золотий вік, бо кожна епоха має свої помилки.
Насправді люди, які наполягають на власній неправоті — містики. Тому що знають у глибині душі, що роблять надто довгострокові інвестиції, що помруть задовго до свідчень Історії. Але поринають у майбутнє з бентежністю месії, впевнені, що про них згадають, — що у золотому віці алкоголіків скажуть: «Цей… як його… захожий барів, був предтечею», і що про них збережуть пам’ять у апогеї епохи Ідіотизму.
Отож, того березневого дня 1975 року я дуже швидко зрозуміла, що помиляюсь. Але, оскільки, як справжня дурепа, тобто як людина з почуттям честі, я достатньо довірлива, то й вирішила не зупинятись:
— Тепер я вже не прикидатимусь. А, може, й прикидатимусь, але тоді ти знатимеш, що це удаване.
Тут я справді зайшла надто далеко.
Елені, мабуть, здалося, що це я вже переборщила і ситуація перестає бути комічною. Убивче байдуже, підтвердивши це ще й поглядом, заявила:
— Це все, що я хотіла знати.
Розвернулась на підборах і попливла повільною ходою, ледь лишаючи слід на багнюці.