— Старосто! Старосто! Валет поламався… Андрієві налягло щось на душу. Звичайно, він ні в які сни не вірив, але щось противно ссало під серцем. Який паскудний сон! Такий героїчний на початку і такий паскудний в кінці. Зітхнувши, Андрій вклинився в направлений «валет» і намагався заснути. Але до ранку не зімкнув уже очей. Все думав з тривогою про Катерину. Бачив її портупею, бачив її очі, повні сліз, бачив, як він люто замахнув скорострілом, вхопивши його за цівку… І серце гнітило якесь тяжке передчуття…
Після обіду, як Андрій сидів і печально формував люльку з червоної пластмаси, .любовно вигладжуючи пальцями ніжну дівочу голівку тієї люльки, до камери зайшов наглядач і сказав — «На Чи». В першій половині йшла перекличка, а Андрій поклав дівочу голівку в головах свого лігва й почав збиратися. Він знав, що то по нього. Зібравшись, — взявши торбиночку з пайкою в руки, вийшов із своєї камери й сказав «Чумак».
— Давай без вещей.
Андрій кинув торбиночку назад Миколі й пішов.
Його поведено не на двір, як він сподівався, не до «Чорного ворона», а чомусь в трійники. Він вже думав, що його вкидають в іншу камеру. Може, в одиночку? А може, навіть… в камеру смертників? Але ще ніби зарано. Проте все можливе.
Але його вкинуто ні в одиночку, ні в камеру смертників. Його приведено на другий поверх трійникового відділу і там заведено в якусь камеру. В камері було порожньо, лише стояв стіл, а за столом — сидів його слідчий Донець. Він листав якусь товсту течку, пильно читаючи.
— Сідайте, — показав Донець на стілець біля столу.
Андрій сів «по формі».
— Можете сидіти вільно, — кинув Донець недбало й листав далі течку. Був він уже не в цивільному, а в уніформі майора НКВД, яка йому була до лиця, — був грізний, суворий і… могутній. Так, могутній і гарний, вражий син. Андрій дивився на нього й думав про сон, про жахливий штурм, де вони таких несамовито убивали. Нарешті Донець перестав листати течку й одсунув її геть, навіть не закривши, аж майже до самісінького Андрієвого обличчя недбало…
— Ну – с. Чи ви не забули про нашу умову?
Андрій підвів брови запитливо — «?»
— Гм… Бачу, забули. А про те, що ми будемо жити мирно?
— А – а… То залежить від вас.
— Гм. Ви, я бачу, втрачаєте дедалі більше здібність мислити логічно. Та ж не я «ворог народу», а ви, не я мушу признаватися, нарешті, а ви.
Андрій промовчав. Донець пильно вивчав його обличчя.
— Гм. Ви, я бачу, танете, як віск. І ще вам мало?
Андрій мовчав. Зайшла довга павза, під час якої Донець пильно вдивлявся в його обличчя. Шукав, очевидно, чи дуже надщерблена вже його воля, мружачи очі, стежив за кожним м’язком. Оглядини, видно, не дали бажаних результатів. Проте Донець скривився насмішкувато:
— Ви давно дивилися на себе в люстро?
— Щодня.
— Овва?! І то де ж?
—В шибу.
— А – а… Ну і як?
— Нічого. Для такого «курорту» добре.
— Гм. Шкода мені вас. З доброго матеріалу вас склепано, та тільки ж…
Знову зайшла довга павза. Донець закурив і запропонував папіросу Андрієві. Андрій відмовився, знаючи різні фокуси слідчих з папіросами, хоч курити хотілося смертельно.
— Якщо дозволите, я закурю свою. Слідчий згодився кивком голови, навіть не звернувши уваги на відмову закурити його цигарку.
— Ну – с, давненько ми з вами бачились. Ви вже думали, що про вас забули?
— Думав, що забули, — зітхнув Андрій іронічно.
— От бачите, а воно ні. Тут не забувають ні про кого.
— Часом як. Там сидять люди по два роки, не викликувані ні разу.
— Ви за них не турбуйтесь. «Хазяїн знає, що кобилі робить». Ви знаєте цю приказку?
— «Кобила» теж знає, але що з того, як та «кобила» здихає вже.
— Нічого, для того її сюди вкинено. Ви зрозуміли?
— Вповні.
— Ото ж. Ну – с… Ви мали багато часу думати — і що ж ви надумали?
Андрій не знайшовся, що сказати, хотів сказати щось уїдливе, але не знайшов потрібних слів, мовчав.
— Ну, ну, що ж ви надумали?
— Нічого, — зітхнув Андрій.
— За весь час?!
— За весь час.
— Овва! То так ви й за сто років нічого не надумаєте.
— Можливо.