— Слухайте, Миколо Володимировичу, — озвався Сашко понуро. — Кого ви просите? Ви попросіть мене. По тих словах взяв чийсь черевик і спокійно та з усього плеча запустив ним в шибу вікна. Шиба розсипалася на скалки, і в камеру бурхнуло колюче, свіже повітря. Зчинився галас, хтось репетував про карцер, Іщук і Петров зібралися бігти до наглядача, шипіли, захлиналися погрозами, тоді Сашко, лежучи, промовив печально й спокійно, так само, як спокійно запустив черевика:
— В карцері сидітиму я. Але ви там запам’ятайте добре, в якому кутку стоїть параша! — викликавши тим сміх в Андрія й штурмана.
Іщук роздумав бігти до наглядача, доктор Петров теж зупинився на півдорозі і вся буря уляглась. Гловацький же й інші тішились і благословляли Сашкову голову, але не так за повітря, як за те, що Сашко так багато наробив скалок зі скла і таких гарних, — ними чудово можна голитися. Це ж ціла купа прекрасних бритв! Вони їх визбирували й ховали по щілинах та по кутках «про запас».
Одначе діра в вікні якимось чудом заросла скоро ганчір’ям та торбами, й повітря знову не поступало. Ні, з цими «громадянами» дати раду неможливо.
Тут Андрій згадав про «президію»… Встав, узяв торбиночку, взяв Миколині речі:
— Пішли!
Штурман, вгадавши Андріїв намір, теж звівся. Звівся й Сашко, як вірний джура. І вони пішли. Пішли в другу камеру, переступаючи через людські тіла. Прийшли до «президії», вибираючи найзручніше місце, де було б найбільше свіжого повітря. Ось тут, біля вікна.
В «президії» зчинився галас. «Комітет не журись» — славний Хорошун, некоронований король камери, голова «президії» — вибухнув, як вулкан, а за ним всі його «корішки». Але на них ніхто з чотирьох не звернув уваги. Микола був почав говорити, Сашко закипів, але їх зупинив штурман — «Сашку, Миколо, покиньте, заждіть – но». Він вибрав місце — ось тут, о. Ану чиї це речі — здай вправо. Ніхто не рушився, лише стояв галас. Штурман випростався, сапнув повітря на всі свої широченні грудища, помовчав, а тоді промовив тихим голосом:
— Ану здай направо!
«Кровавая піща» мав занадто грізну моряцьку славу, щоб слова лишились без висліду — підкоряючись тому тихому голосові, ближчі хутенько здали вправо, і хлопці, посміхаючись поклали свої манатки на підлогу біля вікна, не звертаючи уваги, що на них ззаду насідає Хорошун з компанією. — «Ех, що там! — кричав Хорошун вже. — В морду! В морду їх! Дайош! Ану, братва! Ех!..»
Тут штурман обернувся лицем до отамана й, не моргаючи оком, помалу почав насуватися на нього голими грудима з чорним орлом, а до друзів кивнув коротко:
«Лежіть, хлопці. Я от зараз з ним поговорю». Сашко дивився захоплено на штурмана і аж тремтів увесь, як живе срібло, від войовничого азарту, але наказ є наказ. Андрієві було дуже цікаво, як штурман «говоритиме» з «Комітетом не журись».
Хорошун поперхнувся на півслові й втратив чомусь охоту «говорити». Він відступав задки перед чорним орлом, а штурман мовчки ним насувався. Задкуючи, Хорошун дійшов до свого місця.
— Сідай, — запропонував штурман чемно. Хорошун покірно сів. Штурман подивився ще якусь мить на нього згори й вернувся до хлопців. Дискусію було вичерпано без зайвих слів. Сашко, наслідуючи штурмана, підійшов до чекіста, оглянув його з безподібним презирством і теж мовчки вернувся до компанії.
Сидите тут, як пани, а люди душаться, — промовив штурман примирливо до сусід, зручно вкладаючись. Ніхто вже йому не перечив. Симпатії всієї камери були по йому боці, бо досі «диктатура» Хорошуна не одному давалась взнаки, і ніхто з ним не встрявав у «дискусію», якщо не хотів, щоб йому було звернуто щелепу.
Камері цей епізод рішуче сподобався.
На новому місці хлопці почувалися так, неначе вилізли з чорної нори на світло денне. Біля них було вікно, у вікні над щитком було видно латку неба, і вони тим вікном завідували: хотіли — відчиняли, хотіли — ні. Але вони його весь час тримали відчиненим. Тут же в кутку сидів старий Андріїв знайомий Руденко, і вони вчотирьох склали добру товариську групу. Перед ними лежала ціла камера, ген просто двері, — все їм було видно і все добре чути. Тут же недалеко лежав Юлій Романович Гепнер, і з ним можна було вести цікаві дискусії, що й робив Микола, ганяючи цього професора марксизму – ленінізму й діалектичного матеріалізму на корді, тонко потішаючись з його трагедії. Він став жертвою витвору власної доктрини, жерцем якої був, якій так багато й так віддано служив. — Іноді в розмову встрявав штурман, іноді секретар райпарткому Руденко, але взагалі вони мали більш цікаві розваги, аніж дискусії з Гепнером. Вони співали. Чорт з ним, з тим діалектичним матеріалізмом, навіть з дотепним штурмановим жартом, про те, що ця камера, ця тюрма і всі інші тюрми, вся ця приголомшуюча «єжовська» епопея — це є ніщо інше, як доказ, що процес дійшов д і а л е к т и ч н о г о з а п е р е ч е н н я. Процес реалізації Марксової доктрини. І бідний Гепнер не міг цього спростувати, бо не міг перекреслити своєї власної трагедії.