—Як то «блеф»? !
— А так, блеф!.. Він мене дуже мордував, і я його вирішив «завербувати». Оце й тільки.
— Дозвольте! — почервонів Фрей. — Але ж ви говорили… Ви підтверджуєте те, що ви говорили? Я знаю вашу прямолінійність…
— Так, ви знаєте мою прямолінійність. Так от все, що говорено про Донця, то все неправда. Мерзость.
— Як то?!
— А так, абсолютна мерзость! Я тільки показав, що ваша достославна «вербовка» — то паскудна мерзость. І що це палка на два кінці. Він мене мучив, і я вирішив, хай він сам спробує, як то виглядає. І «завербував»… Він став жертвою того, чого вимагав від мене по відношенню до інших, і чого вимагаєте ви всі від усіх… Тільки й усього.
Начальник і прокурор набрякали здивуванням і обуренням.
— Дозвольте, дозвольте, — заспішив Фрей, почервонівши ще дужче чи то від того, що так пошився в дурні, чи від убійчого сарказму й такої ж логіки в Андрієвих словах з приводу «вербовки» — основного коника, на якому побудована вся система «геніального» слідства. — Дозвольте! Але ж ви його знаєте і знали раніше, якщо судити з вашої феноменальної обізнаності.
— Ні. Ніколи!
— Що, що? Але ж ваша обізнаність показує протилежне, такі деталі… Це можуть знати тільки друзі…
— Так. І тих друзів не бракує в тюрмі (іронія). Дайте мені терміну кілька днів, і я розповім докладну біографію кожного з вас, не виходячи за межі тюрми.
При тих словах начальство і прокурор помітно зайорзали стурбовано. Андрій ніби не помітив:
— Я Донця ніколи не знав. Ніколи! І не потребую знати. Проте я його біографію знаю досконало… Зрештою, ви самі краще мене знаєте, як це робиться… Це ж ваша наука! Це ж ви вчите своїх клепачів, «очкарів» і донощиків, як треба вербувати людей, навіть вперше бачених…
— Стоп, стоп! — перебив Фрей, насуплюючись. — Потримайте язик, він відомий…
— Добре, — закінчив Андрій. — Закінчуючи заяву, я тільки хочу сказати вам, що, продемонструвавши ганебність вашої «вербовки» та двосічність цієї вашої зброї, я не хочу користатись нею. Ваше належить вам! Все.
— Це ж… Це ж… — замурмотів старший начальник, ледве стримуючись, і таки не стримався:
— Це ж провокація!! — вигукнув він з страшним обуренням.
— Де провокація? .
— Це провокація!! Провокація проти нас, проти органів НКВД! — репетував начальник. Потім опанував себе. Насупився. Процідив зловісно:
— А – а ви знаєте, що вам за це буде?
— Приблизно… — зітхнув Андрій щиро, знаючи, що безмірно обтяжив свою справу і, може, справу багатьох, що їх до нього «шиють».
— До вашої справи ще додається пункт про ворожий наклеп на органи революційної законності.
— Добре, — згодився Андрій понуро.
Нач. групи, й старший начальник, і прокурор пошепотіли щось, порухали: плечима. «Добре, — буркнув начальник, — ми це ще перевіримо… Гм… Гм…»
— Що ви на це скажете? — звернувся Фрей до Донця, що сидів приголомшений.
Донець стрепенувся й, не зводячи очей з Андрія, процідив крізь люто зціплені щелепи:
— Сук – кин син!.. — от що! — І по хвилі так само люто додав: — Бестія!!
З тону самого Фрєвого запиту й з поглядів начальника, що досить ніяково позирав на Донця, Андрій зрозумів, що перед Донцем перспектива пиляти грати відпадає. Інцидент вичерпано. Донець вийде з халепи, сухий, а він, Андрій, заробив на цій усій «комерції» додаткову статтю. Але Бог з ним. Яка, зрештою, різниця, більше він матиме статей чи менше.
Андрієву статтю додаткову записали до протоколу. Потім покричали на нього. Обіцяли, що тепер вся його справа буде дуже швидко закінчена. Що він їм нагадує вужа. Що набридло вже їм панькатися з ним! І т. п. Після того Андрія відправили назад на Холодну гору, щоб він там схаменувся нарешті перед кінцем.
Андрій повертався назад з легким серцем — прокляту занозу з того серця висмикнуто. Він ніби заробив додатковий пункт, але в дійсності він нічого не програв, а тільки виграв. Пункт пунктом, але він виграв морально, реабілітувавши себе перед самим собою і давши тим усім мерзотникам ляпаса.
Найголовнішим же виграшем, мабуть, все – таки буде те, що він позбувся небезпечного слідчого, що, може, єдиний на все управління міг би дати з ним раду. А позбувся напевно. Донця реабілітують, але вже ніколи він не буде Андрієвим слідчим з низки зрозумілих мотивів. А це вже було непоганою компенсацією за зароблену додаткову статтю.
Були Кибальчичі, були Софії Перовські, були Желябови… Були народовольці, були українські революціонери, були, нарешті, італійські карбонарії — були герої… Де ви?! Гай – гай!.. Сіро й плескато. І як правий був Санько Печенізький! Та тільки ж сама система виключає цих показових героїв, що так геройськи умирають, роблячи шум і славу на весь світ… Де ?!. Господи! Скільки тих Перовських потенціальних і не потенціальних умирає тут щодня, задавлюваних нишком в темних закамарках! І ніхто проте не знає й знати не буде. А скільки їх росте, отаких Саньків Печенізьких, отаких Сашків Грязнових! І так само про них ніхто нічого не взнає.