І другий спогад, що ринув в імлі Андрієвого спустошеного серця: така сама темрява, а в ній сонячний зайчик. Невідомо, звідкіля він узявся, як він прокрався, але він мерехтів і бігав (він бігав у ночвах, що стояли з дощовою водою посеред хати) — він жартував. Потім якимось дивом той зайчик опинився вгорі і там завмер… І вже не було зайчика — десь з темряви дивилася скорбна Божа мати з дитям на руці. То та почорніла іконка, до якої мати їх щовечора ставила навколішки молитись. Але тепер вона була ясна – ясна, мерехтлива. Вона ожила й дивилася з темряви. Зачарований і зляканий Андрій не міг вийти з дива… І він пам’ятав потім усе своє життя це дитяче, таке дивне, таке зворушливе «чудо», що було другим відправним пунктом його сприймання світу… Божа мати подивилася на нього й на всіх сплячих, посміхнулася скорбно і… теж погасла.
З серця видирається туга.
Погасло. Все погасло. Пружина розкручена, й ніщо не в силі вже її накрутити. Думка пробігає швидко, гарячкове, хаотично через все життя й зупиняється над безоднею, в якій погасла веселка його життя. Все. Так, все. Безповоротно… Ну ж, чого вагатися?! Серце набрякло від болю, і той біль заступає все, і його несила терпіти. Вік розливається в безкінечність. А під ним — вже немає нічого, все спопеліло, лише стоїть, як табличка, прокляте слово над усім, в що вірив і що любив:
«Жгут»…
Андрій зціплює зуби й простягає руку… Камера спить. Звалище людських кінцівок спить, зваляне в хаос, в кладовище людських нервів і поторощених сердець. Андрій простягає руку й тихенько мацає щілину межи дошками, рука його несамовито тремтить… Ні, треба спершу налити чаю в миску… Тихесенько наливає в миску теплого чаю й оглядає камеру — чи всі сплять? Всі сплять. Як побиті… Хапаючись, Андрій напинає ліву руку, а правою шукає за ножиком. І в поспіху не може знайти… Всі сплять, а він не може знайти… Ось хтось прокинеться! і тоді — тоді все пропало, — він уже не втече з цієї камери, з цього світу, від цього нестерпного болю… Де ж він?! Чи, пак, він його поклав під голови? В забутті вийняв і поклав під голови?! Андрій мацає під ганчір’ям — нема… Тоді хапається за кишені — здається, він його поклав сюди… З несамовитим розпачем, тремтячими руками він шарить по кишенях, поза рубцями лахміття, і знову в щілині, і знову в кишенях — що займана!.. Господи, що ж це таке?! З його горла ось – ось має видертися стогін. Може, це він уже збожеволів?! Збожеволів?!
І раптом намацує маленьку паперову горошинку… В кишені… За рубцем…
Горошинка — записочка від Катрі!..
І так, ніби після того заштрику тоді на слідстві, його всього стрясає. По тілу йде гаряча хвиля, аж зашпари заходять в пальці, хтось попустив гальмо й розсунув темряву.
Андрій розгортає записочку й читає дрібненький почерк:
«Будь мужній! Тримайся! Любий!»
Він цілує ту записочку, й знову складає в горошинку, й стискає ту горошинку в руці. Витирає спітніле чоло… «Фу – у, малодух!.. Ну – ну, ще не час! ще не час…», спершись об стіну спиною, сидить, блідо посміхається… В серці хтось знову накручує пружину. Накручує до краю.
Паперова горошинка, просякла потом, притиснена пальцем до долоні, проміниться в серці так, як колись той образ Божої матері.
Вранці до Андрія підійшов Санько:
— Андрію Яковичу! А може б, я оце вас поголив? Діставши згоду, Санько намилив Андрієві щоки справжнім милом (десь доп’яв змилочок), потім вийняв із своєї кишені Андрієву пропащу залізячку й гарненько його тією залізячкою поголив. Заскаливши око, він її так гарно «підтягав» об підошву черевика…
Андрій почервонів, як дітвак, спійманий на шкоді, але нічого Санькові не сказав. В Санькових руках ганебний доказ його слабодухості.
Але ж і варвар! Коли він її так мистецьки вкрав?!
Андрій лишився жити. Лишився нести свій тяжкий хрест до кінця. Поки впаде.
Того проклятого односкладового слова й прикритої ним жахливої суті не вистачило, щоб зіпхнути його на той світ.
Але його цілком вистачило для того, щоб на цьому світі Андріїв хрест був безмірно тяжкий, такий тяжкий, що пригнув його геть до самої землі.
IV
В похмурих трійниках, над рядом смертних камер, в спеціально пристосованім закапелку вони чекали вдвох, коли привели Андрія. Це були Великін і Сергєєв. Закапелок цей для слідства зроблено не випадково над відділом смертників — він розрахований на окремий психологічний вплив. Звичайна трійникова камера, понура, з маленьким, густо заґратованим вікном в глибокій западині, з дугастою низькою стелею, з вкутими в стіну висячими ліжками, з дебелими залізними дверима, з чорною асфальтовою підлогою — дуже зручна для приділеної їй ролі. І Великін та Сергєєв надзвичайно до неї пасували — саме такий закапелок відповідав їхньому покликанню. Вони сиділи, розвалившись, за маленьким столиком, в шинелях, рясніли залізними бляхами та пряжками й були підкреслено суворі, таємничо – понурі. Від цього кам’яного мішка разом з ними віяло середньовіччям попри всі модерні бляхи. На думку не могли не приходити часи московської опричнини. І до тих нещасних, воджених під конвоєм з руками «назад» та з похиленою головою, що переступали цей поріг, жодне слово не могло краще пасувати, як слово «людішки», витвір московського деспотизму, перлина великодержавного лексикону. «Людішки»… Знеосіблені, змордовані, безбарвні істоти, перероблювані «на мило». Може, це гіпербола нещасних в’язнів, але коли згадати те мило, яке видають в тюремній лазні, то хто його знає, з чого воно й зроблене… Образ того мила якимось дивом дуже пасує до цього ось кам’яного мішка. Може, тому, що в таких мішках в’язні страшенно потіють, беруться чиряками, немовби геть розповзаються… пріють… гниють…